Ольга Ракицька: Ярослав допомагає ЗСУ. Донецьк, живи! Ми обов’язково зустрінемося!
Пісню "Помаранчеве серце" Ольга Ракіцька присвятила своєму чоловіку та чинному чемпіону України.
Нещодавно дружина футболіста Шахтаря Оля Ракіцька відновила свою музичну кар’єру. Повернення вийшло гучним. Прем’єра пісні “Помаранчеве серце” відбулася у Гамбурзі перед матчем Ліги чемпіонів Шахтар – Антверпен.
Тоді ж Оля презентувала і кліп, головними героями якого стали уболівальники донецького клубу, які взяли безпосередню участь у його створенні: кожен учасник масових сцен був фаном Шахтаря, а прихильники команди з різних куточків світу надіслали власні відео, де під приспів "Помаранчевого серця" демонстрували фірмові шахтарські молотки, стрибали та обіймалися.
В ексклюзивному інтерв’ю сайту "Український футбол" Ольга Ракіцька розповіла про, те як Ярослав Ракіцький допомагає ЗСУ.
‒ Як у родині сприймали критику Ярослава в попередні роки?
‒ Так, це правда, що критики було багато. З одного боку, вже імунітет певний виробився, а з іншого боку – неприємно, коли йде порожня та необґрунтована критика. Не можу сказати, що нас це не зачіпає, але ми навчилися з цим жити. Тим більше, основні закиди – абсолютно безпідставні. Хто близько знає Ярослава, той завжди нам говорив: "Ох, як же все це, про що говорять, відрізняється від того, що є насправді!" Просто Ярослав – він такий, що не любить дарма балакати, не вважає за потрібне на все відповідати.
Я від себе скажу, що Ярослав – це людина з великим серцем. Близькі люди знають, скільки він зробив для людей ще до війни, і скільки допомагав і дітбудинкам, і багатодітним сім’ям, і допомагав рятувати життя людям. А зараз основна допомога йде на ЗСУ. Я не буду називати конкретні цифри, але це дуже багато. Ярослав ніколи не афішує благодійність і про це не говорить. Це для нього як саме собою. Але як тільки він відбувся як футболіст, завжди допомагав і допомагає людям.
‒ Коли вперше зрозуміли для себе, що це йде справжня війна? Як було в 2014, в 2022-23?
‒ 2014 рік, коли ми виїжджали з Донецька, було дуже важко. Ми не могли зрозуміти, що насправді відбувається. В мене була думка, що ось-ось це закінчиться, і ми повернемося. Може, це захисна функція нашого мозку – але ти навіть не хочеш сприймати такого варіанту, що це може бути надовго.
Але тоді, в 2014-му, я не розуміла, наскільки глибока це буде рана. Хоча ми звідти. Ми дуже багато чого втратили в Донецьку. Я вірила в краще. Що не може ж бути, щоб це надовго. Нас рятувала наша робота. Мене - музика, Ярослава – футбол. Ми думали, що це отака фортеця, до якої немає доступу стороннім турботам. Але в 2022 році до нас прийшло усвідомлення, що ніщо не може бути поза політикою та поза війною. На жаль. Це страшний біль.
‒ А як місто це все переживало? Ваші буденні знайомі?
‒ Тут важко сказати. Це дуже особисті моменти, які в кожного по-різному. Мені здається, що всі ми – команда, гравці, наші родини, сприймали це схожим чином. Тим більше, ти виїхав із Донецька в Київ. Ти в своїй країні, серед своїх. Хоча раніше ставлення до нас, донеччан, було, скажімо так, особливим. Зараз воно вже не таке. Люди зрозуміли, що війна може статися з будь-ким, прийти до будь-якого міста. Що ми всі – українці.
Більшість людей, звісно, неймовірно боялися війни, загострення, втрати звичного життя. Багато хто вірив, що сторони примиряться, що це швидко закінчиться. Ми виїхали із Донецька в мирну частину України, ми всі були за мир і не хотіли, щоб наш світ руйнувався й наставали чорні дні війни. 24 лютого 2022 року я особисто зрозуміла, що то були ілюзії. Страшна війна, яку розв’язала Росія все перевернула. Моє найбільше бажання – щоб Україна вистояла і перемогла в цій війні. Наша родина всією душею прагне цієї перемоги! Наші люди не повинні гинути! Біль, який кожен день відчувають родини, які втрачають своїх синів, батьків, просто неможливий.
‒ Чи живі ваші улюблені, найтепліші місця родини Ракіцьких у Донецьку?
‒ Боже, це найважче питання. Там таке твориться, місто настільки змінилося… Місто, де я народилася, місто мого дитинства, місто, де я зустріла своє кохання, місто, де все починалося… У мене сльози на очах… Можу сказати тільки таке: Донецьк, живи! Ми обов’язково зустрінемося!
Читайте також:
Михайло Мудрик отримав нагороду - найкращий гравець 1/4 фіналу Кубка англійської ліги
Помер легендарний німецький футболіст та тренер Франц Беккенбауер
