Я люблю Україну: грецький фахівець Маріос Александріс – про Кривбас, війну, академію та можливе повернення
фото: колаж Конкурент.Футбол
Маріос Александріс – грецький футбольний фахівець, який пройшов шлях від професійного футболіста до роботи в академіях АЕКа, Олімпіакоса та Аякса, а згодом очолював академію Пюніка та академію Кривбасу.
Під час роботи в Україні Александріс опинився в зовсім іншому футбольному та життєвому середовищі. Він працював над зміною методології академії, розвитком молодих футболістів, взаємодією з першою командою та побудовою системи, яка мала допомагати вихованцям робити наступний крок у професійному футболі.
В ексклюзивному інтерв’ю для видання Конкурент.Футбол він розповів про відмінності футбольних культур України, Греції та Вірменії, розвиток юних гравців, роботу академії під час війни, рівень тренерської освіти в Україні, власний шлях у футболі, вплив батька Алексіса Александріса та можливість повернення до України.
– Ви працювали в Греції, Вірменії та Україні. Якщо залишити осторонь назви клубів, які головні відмінності між цими трьома футбольними культурами ви б назвали і що особисто взяли для себе з кожної з них?
– Усі ці досвіди були чудовими. Україна та Вірменія ближчі між собою, якщо порівнювати культуру й людей. У Греції футбольний тиск відчувається інакше, особливо у чотирьох провідних клубах.
Якби я мав виділити щось одне для кожної країни, то про Вірменію сказав би, що люди там дуже пристрасно ставляться до футболу, і це іноді добре, а іноді погано.
В Україні люди в особистому спілкуванні ставляться до тебе з великою повагою, навіть якщо не завжди з тобою погоджуються.
У Греції є розрив у рівні та інфраструктурі між великими й меншими клубами, а в менших клубах тиск не такий великий. У минулому багато клубів не приділяли особливої уваги розвитку молодих футболістів, але зараз це поступово змінюється.
У кожному місці та в кожній країні, де я працюю, я завжди намагаюся брати для себе позитивне й вчитися на негативному. Ти робиш щось добре, припускаєшся помилок – усе це тебе формує.
Я захоплююся гостинністю та душевним теплом вірмен, а в українцях – їхньою здатністю рухатися далі, хоч би яким складним було життя. За це український народ заслуговує на повагу всього світу.
– Ви самі були професійним футболістом і змушені були завершити ігрову кар’єру через травму коліна. Чи змінив цей досвід ваш підхід до роботи з молодими гравцями та розуміння того, як тренер має працювати з футболістом?
– Сказати, що все було лише через травму коліна, – це «виправдання». Так, вона відіграла вирішальну роль, але, думаю, мій ігровий рівень був не таким, якого я прагнув або який був потрібен, щоб досягти успіху. Слава Богу, я зрозумів це достатньо рано, щоб завершити виступи й почати вивчати футбол з іншого погляду.
Я згадую тренерів, з якими працював у минулому, думаю про те, яким тренером сам був раніше. Повірте, усе дуже й дуже змінилося.
Не говоритиму про інших. Скажу найпростіше: те, яким я був тренером на початку, і те, як я мислю зараз, – це день і ніч, величезна різниця. Але ми зростаємо, розвиваємося й постійно вчимося, незалежно від нашого рівня.
– Ваш батько, Алексіс Александріс, – відомий грецький футболіст. Ви говорили, що його ім’я для вас є водночас і спадщиною, і тягарем. Коли ви вперше відчули, що люди бачать у вас Маріоса, а не просто «сина Алексіса Александріса»?
– Думаю, порівняння були помітнішими, коли я був гравцем. Після цього ми пішли різними шляхами: мій батько зараз очолює скаутинг у старших вікових категоріях академії Олімпіакоса, а я – директор академії.
Це різні ролі, тут немає підстав для порівняння. Думаю, у Греції це природніше, тому що він має дуже гучне ім’я у футболі. Я лише на початку своєї кар’єри, і люди завжди спершу бачитимуть наш родинний зв’язок, а вже потім – роботу, яку ми виконуємо.
Але для мене мій батько – це мій батько, і нічого більше. Наші стосунки – це просто стосунки батька й сина.
– Коли ви приєдналися до Кривбасу, ви говорили фактично про зміну методології академії. Що саме ви побачили в перші тижні роботи й подумали: «Це потрібно змінити»?
– Коли ти приїжджаєш у нову країну або приходиш у новий клуб, потрібно якнайшвидше проаналізувати середовище, у яке потрапляєш: країну, місто, футбол, клуб, людей – усе.
Коли ти це розумієш, можеш визначати цілі та стратегію. Методологія не зводиться до того, що написано у PDF-файлі чи на папері. Під час планування тренувань її потрібно втілювати в прості принципи. Потрібно уважно ставитися до того, як надається зворотний зв’язок, які завдання для розвитку ставляться перед кожним гравцем і тренером та як вони прогресують у системі, яку ти хочеш побудувати.
Я приїхав в Україну, щоб запровадити щось нове, щось інше – новий підхід до роботи. Тому крок за кроком ми намагалися покращувати те, що вже було: інфраструктуру, роботу персоналу, рівень гравців. А також упроваджувати те, чого раніше не було: модель гри, модель тренувального процесу, методологію скаутингу, комунікацію між батьками та клубом і багато іншого.
– Як ви особисто оцінюєте успішність футбольної академії? За трофеями, кількістю гравців, які доходять до першої команди, викликами до збірних, трансферами чи за чимось іншим?
– Це дуже залежить від клубу, у якому ти працюєш: від його філософії, ДНК, амбіцій та стратегії. Для одних клубів важливо вигравати все, починаючи з наймолодших вікових категорій, за будь-яку ціну. Інші зосереджуються на розвитку, а не на результаті.
Особисто я вважаю, що істина десь посередині: потрібно знаходити баланс у всьому. Саме це найскладніше.
Наприклад, результат команди U-17 матиме для мене більше значення, ніж результат U-12, але розвиток гравців буде важливим у кожній віковій категорії.
Думаю, ключове – знайти баланс між перемогами та спортивними результатами, з одного боку, і розвитком гравців та тренерів – з іншого. Це найважче, і для цього потрібна повна узгодженість між клубом та всіма людьми, які в ньому працюють, на всіх посадах.
Це як ланцюг: якщо одна ланка розривається, руйнується весь ланцюг.
Вихованці академії, які потрапляють до першої команди; вихованці, які дебютують у ній; вихованці, які беруть участь у тренуваннях першої команди; ті, кого регулярно викликають до збірних; ті, хто робить великий крок уперед, переходячи до більшого клубу; ті, чиї трансфери приносять клубу гроші — усього цього ми досягли в Кривбасі за такий короткий період.
– Що для вас важливіше: виховати гравця, який уже у 16 років виграє все на юнацькому рівні, чи гравця, який стає професійним футболістом у 20–21 рік? І чи завжди ці дві цілі йдуть пліч-о-пліч?
– Ніхто не пам’ятатиме, чи виграв ти все у 16 років. Розвиток – це не «пряма лінія», тому ми точно не можемо сказати, що ці цілі завжди йдуть пліч-о-пліч.
На мій погляд, академія має своє призначення: виховувати й розвивати гравців для першої команди. Існує багато стратегій, робочих моделей і систем роботи, які допомагають досягти цієї мети. Потрібні правильні люди і, звісно, ресурси, щоб це реалізувати.
Я також поділяю принцип: «Якщо ти достатньо хороший, то ти достатньо дорослий». Не має значення, тобі 16 чи 20: якщо ти можеш грати, ти гратимеш.
Коли йдеться про виступи гравця за першу команду, не повинно бути вікового бар’єра. Якщо ти готовий – грай, незалежно від віку.
– Чи могли б ви розповісти про деяких гравців, з якими працювали в Кривбасі та які найбільше прогресували за час вашої роботи? Хто, на вашу думку, має найбільший потенціал стати професійним футболістом і що вас найбільше в них вразило?
– Насамперед я маю віддати належне всім за їхні зусилля: гравцям, персоналу, батькам. Працювати в таких умовах важко, і це вимагає дуже багато. Своєю відданістю справі вони всі перевершили очікування, попри всі труднощі, з якими ми стикалися.
Перш ніж говорити про конкретних гравців, хочу зазначити, що найбільша проблема в молодших вікових категоріях – і це загальна проблема, а не суто українська – полягає в тому, що батьки й агенти настільки залучені до процесу, що іноді це підштовхує гравців до неправильних рішень.
У футболі потрібно дуже уважно ставитися до рішень, які ухвалюєш, адже вони формують твою кар’єру. Успіх не приходить лише завдяки гучному трансферу, великому его та гучним словам.
Потрібно щодня показувати себе, доводити свої можливості й працювати, незалежно від того, де ти перебуваєш, хто ти і чого вже досяг. Найкращі гравці на найвищому рівні це доводять.
Щодо гравців, яких я бачив і які справді справили на мене сильне враження своїм талантом, характером, відданістю справі та працею, назву кількох. Заздалегідь перепрошую, якщо когось забув: Євген Козачук, Дмитро Прасол, Іван Тимошенко, Максим Чухряєв, Кирило Торхов, Матвій Лось, Олег Миронюк, Данило Басок, Андрій Черник, Артем Черноус, Ростислав Ярош, Назар Теплюк, Ілля Сахнюк, Степан Чернецький, Андрій Головень, Назар Адрієнко, Ігор Мирний, Борис Боровик, Марко Косяк.
У цих гравців, без сумніву, яскраве майбутнє в Україні та, сподіваюся, за кордоном.
– Ви приїхали працювати в Україну, усвідомлюючи, що їдете до країни, де триває війна. Який момент після приїзду був для вас найважчим – не в професійному, а в особистому, людському плані?
Пам’ятаю, коли я вперше приїхав до Одеси, я був у мікроавтобусі, і в місті стався вибух неподалік від місця, де я перебував. Це був шок. У ту мить я не знав, як реагувати і що відчувати. Але я ніколи не думав, що приїду в Україну й зі мною станеться щось погане.
Можливо, мій мозок блокував негативні думки, не знаю. Було багато моментів, коли я почувався незахищеним або в небезпеці. Ракетні атаки та атаки дронів стали в місті майже щоденною реальністю. Ти вчишся з цим жити.
Війна – це жахливо. Страждають невинні люди.
Я був у привілейованому становищі: приїхав працювати у футболі й отримував за це гроші, адже це моя робота. Але я міг у будь-який момент, коли сам цього захотів би, залишити Україну й повернутися в безпечне місце у своїй країні. У цьому й полягала моя перевага.
Справжні герої – це люди, які не мали іншого вибору; люди, які залишилися попри все; люди, які воювали й продовжують воювати зараз. Вони заслуговують на повагу, заслуговують на найкраще й на те, щоб нарешті жити в мирі.
– Як війна змінила ваше розуміння дитячо-юнацького футболу? Чи справді можна очікувати від 12- або 14-річної дитини такої самої психологічної зосередженості на футболі, як від дитини, яка зростає в мирному середовищі?
– Думаю, попри те, що ми жили в умовах війни, клуб протягом усього цього часу робив усе можливе, щоб подбати про добробут гравців і персоналу. Інакше ніхто не приїхав би з-за кордону. А в першій команді та академії працювало так багато іноземців. Кривбас заслуговує на визнання за це.
Забезпечувати роботу академії в умовах війни надзвичайно складно. Батьки та гравці постійно хотіли залишити клуб, а нові гравці та їхні батьки вагалися й скептично ставилися до переїзду до нас, хоч би які умови ми пропонували.
Ніхто не може їх за це звинувачувати.
Я не можу уявити, що відбувається в голові дитини такого віку в Україні, яка практично все своє життя прожила в умовах війни, а перед цим була пандемія COVID-19. Справді вражає, скільки в цих дітей стійкості, яка величезна сила в їхніх серцях і свідомості, якщо вони витримують усе це практично протягом усього свого життя. Футбол стає для них віддушиною, другим домом, їхньою пристрастю. Можливістю відчути себе вільними під час гри.
Це неймовірне відчуття, і воно варте всіх зусиль, яких ми можемо докласти.
– Ви говорили про рівень тренерів як про один із викликів для українського футболу. Що саме, на вашу думку, потрібно змінити в підготовці та професійному розвитку тренерів в Україні?
– Минулого року федерація розпочала справді масштабну програму розвитку тренерів і клубів, і це помітно. Вони добре працюють, і цей проєкт – лише початок.
Незадовго до мого від’їзду я спілкувався з представниками федерації. Вони пояснили мені свій план, і я був справді вражений. Потрібно підтримати його й дочекатися результатів. Результати не приходять за одну ніч.
Футбол в Україні змінюється навіть в умовах війни, і ситуація покращуватиметься. Будьте терплячими й довіряйте процесу. Освіта потребує часу. Людям потрібно бути більш відкритими до нових ідей і змін, не виступати проти всього, що відрізняється від звичного.
Через війну, що триває, та всі ці обставини люди втомлені, легше ображаються, відчувають більше смутку. Це реальність, з якою я зіткнувся. Але після від’їзду з України, коли я зміг тверезо все обміркувати й критично поглянути також на себе, я почав краще це розуміти.
– У Кривбасі ви працювали над зміцненням зв’язку між академією та першою командою. Що саме має робити головний тренер першої команди, щоб робота академії справді мала сенс?
– Якщо стратегія та філософія клубу передбачають розвиток вихованців академії, то тренер, якого запрошують, повинен поділяти цей підхід і рухатися в тому самому напрямку.
Найважливіше – комунікація та чітко визначені принципи взаємодії.
У сучасному футболі тренери змінюються дуже часто. Тому в більшості випадків не можна повністю будувати філософію академії на тому, чого хоче й потребує головний тренер першої команди: якщо результати першої команди будуть незадовільними, тренера замінять.
Водночас, якщо клуб вважає зв’язок між академією та першою командою обов’язковою й непорушною основою своєї моделі роботи, новий тренер також має поділяти цю філософію та спосіб мислення. Не може бути так, що клуб хоче вирощувати власних вихованців, а тренерові байдуже до академії. Думаю, ви розумієте, про що я.
У Кривбасі філософія завжди залишалася незмінною, попри зміни, тому що президент і генеральний директор мали чітке бачення того, яким має бути клуб. На це потрібен час, і цей шлях не є прямою лінією, на якій усі від першого дня завжди задоволені й успішні.
Футболу загалом потрібно більше таких людей: готових інвестувати й боротися за ідею, попри ціну та обставини.
– Після всього, що ви пережили в Україні, чи хотіли б ви повернутися й знову працювати тут, якби отримали відповідну пропозицію?
– Я люблю Україну як країну й завжди говоритиму, що поважаю і буду вічно вдячний пану Караманіцу, пану Баєнку, людям, які щодня допомагали мені під час мого життя в Кривому Розі, та клубу Кривбас, який дав мені можливість працювати в цій країні.
У футболі ніколи не можна говорити «ніколи». Але в моєму серці й думках є дуже сильний зв’язок із цим клубом. Навіть якщо зараз я не спілкуюся з людьми, які там працюють, я від щирого серця бажаю їм усього найкращого.
Тому пропозиція від іншого українського клубу спочатку викликала б у мене внутрішній конфлікт – і в думках, і в серці.
Але я професіонал. Навіть якщо я знову працюватиму в Україні, в іншому клубі, Кривбас залишиться першим клубом у моєму серці в цій країні. Я завжди пам’ятатиму моменти, які ми пережили й розділили разом.
Але, повторюся, у футболі ніколи не можна говорити «ніколи». Майбутнє вже тут, і, можливо, одного дня я повернуся в Україну.
– І наостанок: якби ви мали необмежені ресурси й завдання за п’ять років побудувати з нуля футбольну академію європейського рівня, якими були б ваші перші п’ять рішень?
– Це тема, яку ми могли б обговорювати й аналізувати годинами.
Думаю, усе передусім залежить від ідеї та стратегії проєкту, людей навколо клубу, їхнього способу мислення та середовища, у якому ти намагаєшся щось побудувати.
Тому, якщо потрібно обрати й сказати, що я ціную найбільше та яким було б моє перше рішення, я відповів би: на першому місці – люди, потім – країна, потім – місце, а потім – клуб.
Такі проєкти трапляються рідко, і я сподіваюся, що одного дня матиму можливість попрацювати в одному з них.
Додамо, Маріос Александріс став головою молодіжного департаменту криворізького Кривбасу у вересня 2024 року. Взимку 2025 року фахівець завершив співпрацю з українським клубом.
Будучи футболістом Маріос виступав за різні грецькі клуби.
*Усі фото з особистого архіву Маріоса Александріса
Читайте також:
Україна ризикує втратити місце у другому кошику Євро-2028: від чого все залежить
Захисник Жирони зізнався, що радив Ванату під час трансферної невизначеності
Колишній капітан збірної Англії помер у 32 роки: його кар'єру зламала смертельна ДТП
Колишній керівник Манчестер Сіті вимагає жорсткого покарання для клубу після вердикту АПЛ
