Людина, яка фотографує український футбол і збирає його історію по шматочках: велике інтерв’ю Олега Козина
фото: колаж Конкурент.Футбол
Олег Козин багато років фотографує футбол і збирає пам’ятні футбольні артефакти. Він починав із відеозйомки Дніпра, працював із клубом у часи Хуанде Рамоса, фотографував фінал Ліги Європи 2015 року, Євро-2020 та фінал Ліги чемпіонів у Києві. Сьогодні його колекція складається з величезної кількості артефактів, серед яких є речі відомих українських та закордонних гравців.
В інтерв’ю для видання Конкурент.Футбол Козин розповів про найдорожчі футбольні лоти, перевірку автентичності ігрових футболок, особливості роботи фотографа під час матчу та кадр із фіналу Ліги чемпіонів Реал – Ліверпуль, на якому зафіксував курйозну помилку Лоріса Каріуса. Також фотограф пояснив, чому емоцію футболіста після гола зняти простіше, ніж сам момент взяття воріт, і поскаржився на ставлення деяких українських гравців до роботи фотографів.
– Якщо повернутися на самий початок: звідки у вас взагалі така любов до футболу? Це була сімейна історія, власні заняття футболом чи просто дитяче захоплення?
– Я був далекий від футбольної фотографії. У мене брат почав займатися неофіційним сайтом Дніпра. Згодом, коли клуб дозрів до цієї ідеї, його запросили працювати вже з офіційним сайтом і водночас фотографом.
А я на той момент займався весільною відеозйомкою. Клуб вирішив створити YouTube-канал. Це були часи, коли команду тренував Хуанде Рамос, іспанський тренерський штаб. Тоді клуб запропонував мені долучитися.
Я вже ходив на матчі просто для себе, знімав, коли не мав роботи на весіллях. Приходив на стадіон, знімав ігри на відео, робив кліпи. Клуб це побачив, їм сподобалося. Я був не проти, щоб вони це використовували. Вони робили якісь ролики, транслювали їх під час перерв у матчах. Потім, коли дозріли до створення YouTube-каналу, запропонували мені займатися цим.
Потім, коли іспанський тренерський штаб пішов, я був сильно засмучений і не захотів продовжувати. Клуб теж почав згортати проєкти. У футболі почалася криза. Дніпро уже був у важкому становищі. Мені теж стало не дуже цікаво. Я не бачив у цьому великого проєкту, як бачив його тоді, коли в нас працював іспанський тренерський штаб.
Я пішов в іншу, нефутбольну сферу. Потім, у 2017–2018 роках, з'явилася можливість купити собі топову техніку, щоб фотографувати футбол. Це було хобі, захоплення. Я купив хорошу техніку і фотографував Дніпро, який тоді виступав у Другій лізі, а потім в аматорах. Це були останні місяці існування ФК Дніпро.
Потім, коли наш клуб перестав існувати, брата запросили фотографувати в СК Дніпро. Відповідно, я теж підтягнувся. Деякі матчі ми фотографували удвох. Не завжди, але таке бувало.
У нас було два комплекти техніки. Паралельно ми акредитовувалися на різні події, особливо на масштабні. Наприклад, на Євро-2020, яке відбулося у 2021 році. Ми були на всіх матчах, крім України – Шотландія. Просто не встигли зробити британську візу, нам не вистачило часу.
Були й інші великі події: фінал Ліги чемпіонів у Києві, Ліга Європи в Таллінні. Паралельно фотографую, якщо є можливість, коли грає збірна України. Фотографуємо й наші клуби в єврокубках.
Зараз це більше як хобі. Я не проти перевести це на професійні рейки, якщо воно буде приносити дохід, який замінить мою основну роботу.
– Пам’ятаєте свій перший серйозний футбольний матч, який фотографували?
– Так, пам'ятаю. Чому я одразу не включив його до списку серйозних подій?)
Я ще тоді займався відеозйомкою. У Дніпрі особливо нічого не робив, бо клуб уже згорнув проєкт. Я акредитувався, коли Дніпро програв у фіналі Ліги Європи у 2015 році. Був як фотограф, хоча досвіду фотографувати особливо не мав. У мене був великий досвід футбольної відеозйомки.
Я дуже сильно цим займався. Спілкувався з багатьма телевізійниками, які робили трансляції, коли Дніпро грав у єврокубках. Я багато чого перейняв від операторів: як вони знімають. Я бачив цю роботу, аналізував її. У мене був великий досвід у розумінні футбольної відеозйомки.
Фото я міг побачити хіба у свого брата. Звісно, він міг пояснити мені якісь базові моменти, щоб було простіше.
Коли ми прилетіли на цей фінал, розуміли, що особливої техніки в нас немає. Там у клубу була якась апаратура. Частково вона була братова, частково – клубна. Щоб знімати на топовому рівні, ми могли лише сподіватися, що на таких великих подіях працюють сервісні центри компаній, які виробляють фототехніку: Canon, Nikon.
Наші розрахунки виявилися правильними. Вони працювали, і в них можна було безкоштовно орендувати найновіші моделі фотоапаратів та об'єктивів Що ми й зробили. Вони в рекламних цілях для фотографів на час гри або передматчевого тренування видавали безкоштовно фотоапарати та об'єктиви.
Ми взяли техніку і фотографували тренування, якусь практику перед грою. Потім уже знімали сам матч. На диво, вийшло дуже навіть добре.
Це був мій перший серйозний матч. Я тоді фотоапарат практично не брав до рук – тільки через відеокамеру знімав футбол. Це трохи інше.
Вийшло так, що я не вдарив у бруд обличчям. Це була перша велика подія, коли я повноцінно взявся за футбольну фотографію, а не просто зробив десять кадрів для розваги. Вийшло добре. У мене з'явилася впевненість, що я можу цим займатися. Ось так і втягнувся.
– Що складніше зловити – сам гол чи емоцію футболіста через кілька секунд після нього?
– Тут потрібно врахувати нюанси. Залежить від того, на який об'єктив знімати гол. Серед фотографів вважається, що найкращі об'єктиви для зйомки футболу – приблизно 300–400 мм. Простими словами, це великий зум, щоб у кадрі виділялася одна людина або дві. Щоб було зрозуміло, на чому зроблено акцент.
Коли знімаєш на такий об'єктив, дуже важко зняти сам гол. Ти можеш сфотографувати момент удару, а потім, якщо встигнеш, перевести камеру на воротаря. Такі об'єктиви не мають зуму – вони фіксовані. Якщо знімаєш на об'єктив із великим фіксованим фокусом, ти не можеш віддалити або наблизити картинку.
Можливо, ви звертали увагу: коли бачите фотографа, який працює на великих подіях, у нього із собою купа фотоапаратів. Тому що немає універсального класного об'єктива, який одночасно може давати широкий кут, малий зум і великий масштаб. Такого просто немає.
Тому фотографи використовують три-чотири об'єктиви і стільки ж фотоапаратів, коли працюють на серйозних подіях.
Остання модель Canon R1, об'єктив 100–300 мм. Від 100 до 300 мм. Я переважно знімаю футбол саме на такий об'єктив. Він дозволяє трохи віддалитися, встигнути зрозуміти, що відбувається в кадрі, і різко сфокусуватися на воротах.
Ще часто використовується такий варіант, як у мене та мого брата: ми ставимо фотоапарат за воротами на дистанційному керуванні. Він синхронізується з основним фотоапаратом. Тобто коли ти натискаєш кнопку на основному фотоапараті, камера на дистанційному керуванні теж працює. Вона стоїть за сіткою воріт і повністю захоплює у кадр усі ворота. Таким чином можна не робити акцент саме на воротах.
Гол дуже важко вловити. Емоції значно простіше.
Звичайно, дуже важливе перше миттєве проявлення емоцій. Якщо ти будеш знімати, наприклад, через п'ять секунд, спочатку хочеш зняти емоції вболівальників, а потім емоції футболіста. Але це вже будуть не зовсім ті емоції. Максимальна емоція – це перша мить після гола футболіста, який забиває.
– Чи є футболісти, яких фотографувати особливо легко або, навпаки, складно?
– Та ні, але тут теж є нюанси.
Якщо я, наприклад, незалежний фотограф і не працюю на клуб, то буду обирати пріоритет – хто більше атакує. Я не буду сидіти й знімати все підряд.
Особливо якщо, наприклад, мені потрібно як клубному фотографу знімати тільки свою команду. Навряд чи я сяду і буду фотографувати захисника або воротаря. Якщо немає якогось спеціального ексклюзивного завдання, то точно цього робити не буду. Я буду сидіти на половині поля суперника і знімати атакувальні дії своєї команди.
В основному я так і фотографую. Тому захисники та воротар дещо обділені такими моментами. Захисники можуть прийти на кутовий або стандартні положення. Але в будь-якому випадку у воротаря таких моментів буде найменше. За підсумками зйомки фотографій із цих позицій буде найменше – захисника і особливо воротаря.
Але набагато красивіше все виходить і в плані картинки, і загалом, коли це відбувається безпосередньо поблизу воріт.
– Чи бували ситуації, коли ви настільки захоплювалися подіями на полі, що на кілька секунд забували, що самі повинні їх фотографувати?
– Ні, чесно кажучи, такого не було.
Було колись, я пам'ятаю, коли я ще займався відеозйомкою. Я тоді ще грав у Дніпрі на стадіоні Метеор. Був матч між Дніпром і Шахтарем.
Тоді, напевно, вперше або один із перших разів я прийшов на футбол із відеокамерою. І Олег Шелаєв забив дуже красивий гол. Я на емоціях почав стрибати.
Це був перший і останній раз, коли я так зробив. Бо я зрозумів, що вже почав стрибати в момент, коли м'яч тільки торкнувся сітки. І відео цього моменту вийшло не зовсім вдалим.
Звичайно, емоції мене переповнюють, але професіоналізм має їх пригнічувати. Ти все одно повинен сидіти, дивитися в екранчик фотоапарата і довести цей момент до кінця.
Можливо, після того, як розумієш, що основний момент уже закінчився, можна вже порадіти між собою, серед фотографів. Є такий момент: тебе переповнюють емоції, але ти все одно дивишся в кадр і доводиш цей момент до кінця.
– Ви згадували про фінал Ліги Європи і, наскільки мені відомо, у вас є м’яч із фіналу Ліги Європи Дніпро – Севілья. Розкажіть, як він до вас потрапив?
– Мені його запропонував мій друг, колекціонер Діма Лебідь. Він побачив цей м'яч і допоміг із його придбанням. Я йому дуже вдячний, тому що в мене є кілька футболок Дніпра з цього матчу.
Згодом я вже купував їх на аукціонах, які проводилися під час війни. Коли проводили збори, футболісти виставляли пам'ятні футболки на аукціон.Тоді я їх і купив.
Є в мене три-чотири футболки. Є ще одна, яку купував окремо. Вона була в рамці – футболка Дніпра та футболка Севільї. Красиво оформлена: дата, рахунок.
Дуже хочеться зібрати якомога більше пам'ятних речей із цього матчу. Відповідно, є фотографії, які робилися на цьому фіналі.
– Ви колекціонуєте лише атрибутику Дніпра чи й інших команд?
– Ні, не тільки Дніпра.
До війни мені особливо не було цікаво збирати якусь іншу атрибутику. Час від часу футболісти дарували мені футболки. Мені їх вистачало. У мене їх було небагато – може, п'ять-сім за весь час, поки я був усередині команди.
А під час війни, коли багато хто почав виставляти футболки на аукціони, тут було два в одному: хотілося якусь допомогу надати армії, плюс мені це теж було цікаво. Тоді я почав купувати.
Мене якось так затягнуло це заняття, що я почав купувати з-за кордону різні цікаві футболки. Навіть, чесно кажучи, деякі ще не встиг переглянути. Найцікавіші я пам'ятаю, але деякі навіть нерозпакованими лежать.
І за ці три роки я, напевно, придбав таку кількість футболок Дніпра, що їх вистачить для будь-якого ресторану чи кафе. Думаю, десь із пів сотні. Раніше було п'ять-сім штук, а зараз, напевно, 50.
А ще, без перебільшення, є унікальні бутси в моїй колекції. Це фірмові бутси Nike з унікальним українським дизайном, який я створив безпосередньо на сайті Nike.
Nike має функцію персоналізації дизайну для деяких моделей взуття, що дозволяє створити власний, унікальний варіант. Згодом ці моделі знімають із продажу, і повторити такий дизайн уже неможливо.
Тому можна впевнено сказати, що це унікальні бутси з українським дизайном. Одну з таких пар я передав на благодійний аукціон, який проходив під час заходу Євгена Селезньова, присвяченого завершенню його футбольної кар’єри.
– Пам’ятаєте першу футболку, яка з’явилася у вашій колекції?
– У Дніпра довго не було власного фірмового магазину клубу.
І тоді можна було через знайомих дістати оригінальну футболку. Це були ще часи Євгена Мефодійовича Кучеревського. Тобто це була, напевно, перша половина 2000-х років, приблизно 2004-й. А може, навіть раніше – 2003-й.
Можна було дістати оригінальну футболку, нанести номер і прізвище тими самими шрифтами, як це було на командній формі, фактично ідентичну до тієї, у якій грали футболісти. Я пам'ятаю, тоді це зробив і почувався якимось особливим.
Коли ходив в університет, ловив погляди людей, тому що було дуже незвично, що хтось іде у справжній футболці. Коротше кажучи, ці емоції були незабутні.
– І ця футболка досі є у вашій колекції?
– Так. Це футболка Олега Венглінського. Тоді це був, напевно, мій найулюбленіший футболіст. У Дніпрі я саме з його прізвищем і номером зробив нанесення.
А подарунки: не пам'ятаю, хто перший віддав футболку, коли працював Хуанде Рамос, хто перший, хто другий – точно не скажу. Але пам'ятаю, що Самуель Інкум, футболіст із Гани, який у нас грав, подарував мені футболку. Матеус теж дарував мені футболку, причому неодноразово. Іван Стринич також дарував футболку.
А під час війни, коли я почав багато купувати футболок, я купував, зокрема, футболки футболістів, які вже грали в інших клубах, але були пов'язані з Дніпром.
Є в мене турецькі футболки, коли Селезньов грав за турецькі клуби. Або Довбик, коли грав у Данії. Є й ця футболка.
До речі, був цікавий момент, коли Селезньов завершував кар'єру. Він з цього приводу організував банкет в Ужгороді. Там проходив благодійний матч. Ми теж, оскільки СК Дніпро тоді ще існував, потрапили в Ужгороді на цей банкет.
Я пам'ятаю, він тоді говорив, що в нього вже взагалі не залишилося футболок – навіть для себе, тому що він усі роздарував.
А якраз у мене була одна з його футболок, і я йому подарував її назад. Селезньов – дивовижна людини, нежадібна. Тому я не здивований, що в нього навіть не залишилося власної футболки.
– Що саме найбільше цікавить вас як колекціонера?
– Спочатку хотілося в першу чергу збирати те, що пов'язане з Дніпром.
Але затягувало, коли бачив цікаві лоти, теж купував. Особливо, можливо, ви знаєте, що серед колекціонерів цінуються справжні футболки, які, грубо кажучи, зняті з тіла футболіста.
Тобто коли на них присутні трава, бруд, усі атрибути матчу. Вони повністю передають атмосферу гри. Плюс ти можеш перевірити, якщо, наприклад, немає відеофакту, який підтверджує, що саме цю футболку тобі передав футболіст і що вона належить саме йому.
Часто, до речі, таке було під час війни, коли люди виставляли нібито справжні футболки дуже відомих футболістів – Поля Погба, Томаса Мюллера тощо.
Але вони просто купували її в магазині, максимально автентичну версію, самі ставили там автограф і видавали це за справжній автограф та справжню ігрову футболку. Кілька разів на цьому людей викривали.
Тому що є певні нюанси. Навіть якщо у фірмовому магазині продається максимально автентична версія, вона може відрізнятися від тієї, яку отримують футболісти.
Наприклад, у Nike є етикетки всередині футболки, де написано, за якої температури її прасувати, прати тощо. А для футболістів робиться ексклюзивна версія, де ця інформація просто нанесена принтом, щоб етикетки не заважали. Такого ти не купиш у звичайному фірмовому магазині. Якщо бачиш, що інформація нанесена принтом безпосередньо всередині футболки, то це точно версія, яку видають футболістам.
Або може бути якась сітка: у версії з фірмового магазину її немає, а в автентичній версії для футболістів вона є. Коротше кажучи, кілька разів люди на цьому так спалювалися. Був один Instagram-канал, можливо, він існує і досі, не знаю, який намагався видавати такі речі за справжні й нібито збирав гроші на допомогу армії.
– Як ви перевіряєте справжність дорогих футбольних лотів?
– Коли є якісь елементи бруду чи трави, це вже допомагає.
Я якось купував, мабуть, найдорожчий свій лот. Там був комплект: футболка, шорти та щитки Леонардо Бонуччі з фіналу Ліги чемпіонів, коли вони грали з Барселоною. Це був, здається, 2013 або 2014 рік.
На шортах залишилися певні плями, на футболці – сліди трави у конкретних місцях. Я навіть спеціально цим зайнявся, щоб усе перевірити, тому що лот був досить дорогим. Я зайшов на сайт фотоагентства, знайшов фотографії з цієї гри й перевірив, чи саме в тих місцях на футболці та шортах є відповідні сліди. У результаті зрозумів, що це справжня річ.
Є, наприклад, ще футболка Аарона Ремзі, коли він грав за Ювентус. Вона теж брудна, з того матчу.
Також треба дивитися, хто виставляє цей лот. Є вже авторитетні аукціони, які тримають свою репутацію. Наприклад, коли вони говорять, що річ перевірена ними та гарантована, то, звичайно, не треба сліпо вірити на слово, але загалом це вже певний рівень довіри.
– Ви часто берете участь у футбольних аукціонах. Чи був випадок, коли ви принципово хотіли виграти конкретний лот і готові були серйозно за нього поборотися?
– Так. Це було ще на початку війни, і для мене було принципово виграти цей лот. Ми тоді викупили футболку Артема Довбика з матчу Україна – Швеція, де він забив переможний історичний гол.
На той момент ми працювали в СК Дніпро і добре знали одне одного. Мені просто хотілося, щоб ця футболка залишилася в сімействі СК, у сімействі футбольного клубу Дніпро. Наскільки я пам’ятаю, фінальна ціна була близько 100 тисяч гривень.
– Чи траплялося, що під час аукціонів ви стикалися з якимись хитрощами з боку інших учасників або організаторів?
– Так, таке траплялося неодноразово. Але це звичайне явище, тому що багато хто використовує таку тактику: не набивати ціну, сидіти до останніх секунд і в останній момент робити ставку, щоб придбати лот дешевше. Я й сам неодноразово дотримувався такої тактики.
Бувало й так, що було видно: на аукціоні немає активності, а самі автори в останній момент починали піднімати ціну. Якщо я перебивав їхню ставку, вони одразу перебивали мене. Потім, коли я розумів, що не готовий давати більше, цей автор міг написати: мовляв, інший учасник відмовився, чи будете забирати за свою ціну? Такі хитрощі використовують з обох сторін.
– Чи є футбольний артефакт, який ви дуже хотіли б додати до своєї колекції, але поки не змогли його придбати?
– Звичайно, є. Більше того, у футбольного клубу Дніпро, особливо у СК Дніпро, хоча його історія не така велика, як у ФК Дніпро, ніколи не було клубного музею.
Часто на матчах клуби обмінюються сувенірами, футболками, можуть дарувати їх одне одному на пам’ять. А потім те, що мало б залишатися в клубному музеї, просто розходилося по приватних колекціях. Мені періодично пропонують деякі такі речі.
Я навіть знаю, що у ФК Дніпро немає жодного великого трофея. Команда двічі грала у фіналі Кубка України та була фіналістом Ліги Європи, але трофеїв немає.
Єдиний трофей, який ми вигравали, – Кубок Марбельї. Я навіть знаю, що цей Кубок Марбельї зараз перебуває у приватних руках. Ми вигравали його два чи три рази. Наскільки я розумію, усі ці кубки зараз знаходяться у приватних колекціях. Кубок Марбельї я теж хотів би мати.
А ще атрибутику з фіналу Ліги Європи, де грав Дніпро. З роками цінність такого матчу та атрибутики з нього тільки зростає. Я б хотів ще воротарські рукавички з того матчу, воротарський светр або щось подібне.
– Якби вам запропонували дуже велику суму за всю вашу колекцію – таку, від якої було б складно відмовитися, – ви хоча б розглянули б таку пропозицію?
– У мене така позиція: коли я щось купую, то не думаю про те, що потім хочу це перепродати. Для мене дуже важлива пам’ять. Людина живе спогадами.
Я дуже люблю повертатися до якихось речей, переживати певні емоції, згадувати атмосферу. Тому поки що я не готовий продавати колекцію. Звичайно, є якась сума, від якої вже неможливо відмовитися, але я поки про це навіть не замислювався.
Мені хочеться щось із цією колекцією зробити. Не знаю поки, що саме і як це реалізувати. Колись була думка зробити якусь спортивну кав’ярню, але зараз це не дуже актуально.
Можливо, це буде якийсь клубний музей. Хотілося б придумати щось таке, щоб не тільки самому дивитися на все це. Тим більше, що мені вже не вистачає місця, щоб усе розставити.
Я колекціонуванням у різних його проявах займаюся з дитинства – від футбольних наклейок до атрибутики та сувенірів. У мене цього дуже багато.
Є, наприклад, теж дуже цікава футболка Боруссії Дортмунд. Коли почалася війна, Боруссія Дортмунд кілька матчів зіграла у футболках на підтримку України.
Тоді я придбав таку футболку в їхньому фірмовому магазині. Ці футболки виходили обмеженим тиражем. У мене виникла ідея замість прізвища футболіста нанести на спину напис «Чорнобаївка».
На той момент, якщо пам’ятаєте, на початку повномасштабної війни новини про успіхи української армії в Чорнобаївці з’являлися регулярно. На той час це вже був 16-й успіх у Чорнобаївці, тому я обрав саме 16-й номер.
Згодом були й 17-й, і 18-й успіхи — у моїй колекції є футболки і з такими номерами.
Цю футболку ми також виставляли на благодійний аукціон.
– Ви також колекціонуєте фотографії?
– Звичайно. Я дуже прискіпливо до цього ставлюся.
Якщо говорити про фотографії з футбольних матчів, то з одного фотоапарата у мене може бути 10 тисяч кадрів за один матч. Якщо синхронно працює камера за воротами, то там буде приблизно стільки ж.
Якщо я фотографую на три-чотири камери, то доводиться переглядати близько 30 тисяч фотографій. Роблю це досить швидко, але навіть тоді може піти кілька годин.
Зрештою залишається невеликий відсоток. Наприклад, я можу відібрати 200–300 фотографій, а хтось інший – 10–20. Я навіть ті фотографії, щодо яких сумніваюся, чи варто їх залишати, часто зберігаю в архіві. Тому кількість матеріалу постійно накопичується.
– Чому вам важливо робити так багато кадрів?
– Якщо техніка дозволяє робити 40 кадрів за секунду, я намагаюся використати її можливості максимально.
Колись я фотографував зі швидкістю 20 кадрів на секунду, потім з’явився фотоапарат на 30, а зараз є техніка, яка робить 40 кадрів. Я побачив, що у деяких ситуаціях 20 кадрів недостатньо для ідеального моменту.
Наприклад, коли воротар виходить один на один із футболістом. Іноді не вистачає буквально одного моменту, щоб у кадрі ідеально опинилися всі учасники епізоду.
Або коли футболіст грає головою по мокрому м’ячу і від нього летять бризки. Це теж дуже коротка мить: м’яч може буквально на долю секунди прилипнути до голови або деформуватися. Для такого кадру 20 кадрів іноді недостатньо.
Не тому, що ти погано фотографуєш і через велику кількість кадрів просто відсіюєш брак. Просто вимоги до себе стають вищими. Ти вже не хочеш вибирати з 10–20 кадрів одного моменту, а робиш 40, щоб знайти максимально ідеальний.
Тому з однієї камери за матч може виходити 10–15 тисяч фотографій. Потім їх доводиться обробляти, багато відсіювати, але в результаті залишаються справді якісні кадри.
Я навіть зберігаю фотографії, які можна оцінити як 50 на 50 – залишити їх чи видалити. Тому архів поступово стає величезним.
– А скільки фотографій загалом зараз у вашому архіві?
– Точної кількості я не знаю. Якщо взяти лише один рік, коли є єврокубки та інші матчі, цілком може набратися 7–10 тисяч фотографій. А таких років багато.
– Чи є один кадр, який ви вважаєте найкращим і точно пам’ятаєте серед усіх фотографій?
– Напевно, так. Це якраз той випадок, про який я говорив: якщо техніка дозволяє фотографувати багато, я буду використовувати її можливості.
Деякі фотографи можуть навіть жартувати, що ти постійно фотографуєш, як кулемет, і запитувати, навіщо стільки кадрів, якщо можна зняти потрібний момент.
Я розумію таких фотографів, особливо тих, хто раніше працював на плівку. Там було 20–30 кадрів, і кожен був буквально на вагу золота. Не можна було зайвий раз натискати кнопку.
Зараз я іноді починаю фотографувати ще до самого моменту, трохи випереджаючи подію. Якщо розумію, що зараз може статися щось небезпечне або цікаве, вже натискаю кнопку спуску, щоб камера почала знімати раніше.
Тож, повертаючись до вашого питання, це був фінал Ліги чемпіонів у Києві між Реалом та Ліверпулем. Тоді за Ліверпуль грав воротар Лоріс Каріус, який припустився кількох помилок у тому фіналі. Коли він невдало викидав м’яч, той влучив у ногу Каріма Бензема і закотився у ворота.
Я саме цей момент почав знімати заздалегідь. У мене була ідеальна точка для фотографування. Спочатку я думав зняти просто момент, коли воротар викидає м’яч рукою. Він робить замах, вигинається – це саме по собі може бути красивим кадром.
А в результаті вийшов абсолютно курйозний епізод. Думаю, багато фотографів взагалі не очікували його зняти. Вони вже могли переводити камери в центр поля, очікуючи, що м’яч полетить туди і почнеться боротьба.
Я вирішив залишити камеру на воротарі – і вийшов ідеальний момент. Є навіть ціла розкадровка. Була хороша техніка, ідеальна позиція, а на одному з кадрів видно момент, коли Бензема підставляє ногу, а на обличчі Каріуса вже читається шок, бо він розуміє, що сталося.
Напевно, це один із найцікавіших кадрів у моєму архіві.
– Чи бувало, що футболісти після матчу підходили до вас, просили показати фотографії або надіслати їх особисто?
– Так. Пам’ятаю один випадок у готелі, де жила збірна України. Я щось переглядав на фотоапараті, і до мене підійшов Олександр Зінченко. Запитав, чи буду я фотографувати цю гру.
Я відповів, що так. Він запитав, чи можна буде отримати фотографії. Ми домовилися: він дає мені футболку, а я йому фотографії.
Наступного дня я прийшов після матчу, команда якраз повернулася. Тоді Сергій Кравченко, який свого часу грав за Дніпро, а зараз працює помічником у Поліссі, прийшов у готель зі своїми дітьми.
Зінченко сказав мені: «Вибач, я не зміг відмовити, діти попросили, тому я віддав їм футболку з матчу». Але він запропонував надіслати мені свою футболку з Манчестер Сіті. Я погодився. Він дотримав слова – надіслав футболку з автографом. Такий випадок добре запам’ятався.
– У вас є певне спостереження щодо ставлення футболістів до роботи фотографів?
– Так. У мене навіть сформувалося стійке враження, що загалом наші українські футболісти не зовсім правильно до цього ставляться.
Мені здається, вони сприймають це просто як роботу: у тебе є фотоапарат – ти фотографуєш.
Але навіть якщо ти працюєш найкращим фотоапаратом і з найкращим об’єктивом, майже кожна фотографія потребує обробки. І йдеться навіть не про корекцію світла чи кольору – фотографію потрібно хоча б правильно кадрувати.
Коли ти фотографуєш репортаж, фотоапарат може бути нахилений, наприклад, на десять градусів. Під час обробки це потрібно виправляти.
До того ж ти не можеш сказати футболісту: «Зачекай, я зараз зміню позицію, щоб ти ідеально опинився в кадрі». Ти фотографуєш те, що відбувається за 50 чи 70 метрів від тебе. Тому в кадрі може бути багато зайвого. Доводиться вирізати потрібну частину, зробити акцент на конкретному футболісті або моменті.
У мене приблизно така статистика: із тисячі переглянутих фотографій, можливо, одна не потребуватиме обробки. Майже всі інші я обробляю. На це йде більше часу, ніж на сам матч, під час якого ти фотографуєш. Тому багато хто не зовсім правильно це сприймає.
А от легіонери принципово відрізняються. Як правило, вони ніколи просто так не просять фотографії. Вони можуть сказати: «Я заплачу, мені подобаються фотографії, можете мені їх надіслати?» І так далі.
У наших футболістів зовсім інше ставлення. Чесно кажучи, для мене це загадка.
– Чи зверталися до вас футболісти з проханням провести приватну фотосесію?
– Так, таке було. Один випадок був пов’язаний з Самуелем Інкуном. Тоді фотографією займався мій брат, а я ще працював із відео. Я робив йому щось на кшталт відеосесії, якщо так можна назвати. Особливо інших таких випадків зараз не пригадаю.
Мені все одно цікавіше фотографувати саме футбол. Звичайно, якби з футболістом були хороші стосунки, мені було б цікаво піти з ним на якусь сімейну прогулянку чи захід і теж щось зняти. Але в першу чергу мене цікавить саме футбол.
– Чи бувало, що ваше перше враження про футболіста виявлялося неправильним?
– Таке бувало. Іноді перше враження може бути оманливим. Спочатку могло здатися, що людина невихована, поводиться зарозуміло чи якось неправильно. А потім, коли перетинаєшся з нею вдруге, втретє, вп’яте, розумієш, що це був просто якийсь окремий епізод. Можливо, людина була на емоціях.
Я навіть не обов’язково говорю про її ставлення до мене. Просто могло здатися, що вона якось не так відповіла чи поводилася зверхньо. А потім виявлялося, що загалом усе нормально.
Треба подумати, щоб пригадати якийсь конкретний випадок.
Є ще один момент, про який мушу сказати: хотілося б, щоб футболісти, якщо хтось із них це прочитає, звернули на нього увагу.
Фотографи, як правило, сидять за воротами, приблизно вздовж лицевої лінії. Футболісти під час розминки теж можуть бути в цій зоні, але за регламентом вони повинні перебувати трохи далі, біля бокової лінії.
А іноді буває, що футболісти виходять туди, де сидять фотографи – десять людей, наприклад, – і стають прямо перед ними, повністю перекриваючи огляд. При цьому за регламентом вони не повинні там стояти, адже прописано, де мають перебувати фотографи і де футболісти повинні розминатися.
Хотілося б, щоб на це звертали увагу і трохи більш шанобливо ставилися до фотографів. Бо фотографувати їхні ноги чи спини не дуже цікаво.
– Якщо б ви могли повернутися на один футбольний матч, який фотографували багато років тому без професійної сучасної техніки, але вже сьогодні з найкращим обладнанням, який матч ви б обрали?
– Напевно, якийсь матч Дніпра проти Металіста. Тоді на нашому стадіоні була особлива атмосфера, особлива принциповість. Це було справжнє шоу.
Хотілося б на такому матчі максимально використати сучасну техніку. Тоді обладнання було непоганим, але не топовим.
Коли Дніпро мав великий успіх за Хуанде Рамосом, є дуже багато хороших фотографій. Але тоді хотілося б мати ще кращу техніку, особливо об’єктив. Фотоапарат був, мабуть, топовим, а от об’єктив – не зовсім.
На фіналі Ліги Європи нам вдалося взяти найкраще обладнання. Той матч фотографували лише троє людей, і ми отримали максимум можливого результату з точки зору фотографій.
А от на матчах чемпіонату України – наприклад, проти Металіста, Динамо чи Шахтаря – хотілося б теж отримати максимальний результат із погляду фотографії.
У мене є великий відеоархів саме єврокубків і тих сезонів, коли ми грали за Хуанде Рамоса. Тоді лише набирало популярності HD-телебачення. Футбол переважно транслювали у звичайному SD-форматі, навіть не 16:9, а 4:3 – практично квадратна картинка.
Але телевізійні ПТС-станції вже дозволяли знімати у значно кращій якості. Я домовлявся з телевізійниками, щоб навіть матчі чемпіонату України, які глядач бачив у поганій якості, у форматі SD та 4:3, мені віддавали у форматі 16:9 та HD. Там навіть по боках у кадрі було більше інформації, ніж бачив звичайний глядач. Зліва і справа просто потрапляло більше подій.
Ми з братом робили це просто на ентузіазмі. Ніхто нас про це не просив. Ми брали матчі, які телеканали показували у 4:3 та SD, і викладали їх на YouTube у максимально можливій на той момент якості. Це стосувалося і єврокубків.
– Тобто відеоархів теж можна вважати частиною вашої колекції?
– Так, безумовно. Там, наприклад, є матч у Неаполі, який вважається історичним. Хотілося б, щоб і фотографії з того матчу були у максимально можливій якості. Хороші фотографії є, але тоді не було топового об’єктива.
А ось відео з цього матчу ми отримали, повірте, більше, ніж можна було очікувати. Там записана кожна камера окремо. Наскільки пам’ятаю, лише відео з цього архіву займало близько 4 терабайтів на жорстких дисках.
Це теж дуже велика колекція. Треба ще думати, що з усім цим робити, тому що цінність таких матеріалів із кожним роком лише зростає, особливо після того, як ФК Дніпро перестав існувати.
*Усі фото з особистого архіву Олега Козина
Читайте також:
Миколенко відмовився від пошуку нового клубу: українець розповів про рішення щодо Евертона
Василь Сачко назвав головну проблему збірної України після матчу з Грузією
Дружина гравця збірної України зачарувала красою на матчі Ліги націй (+ФОТО)
Український клуб подав позов до ФІФА через нездійснений трансфер
