Від нападника в Україні до голкіпера в Іспанії: Велике інтерв'ю з Олегом Олійником про складний кар'єрний шлях та зарплати в Європі
фото: колаж Конкурент.Футбол
Олег Олійник – український воротар, який ще в дитинстві переїхав до Іспанії та вже багато років будує там свою кар’єру. Він встиг пограти за іспанські Малагу, Мар-Менор, Расінг Мурсія та Депортіво Мінера, повернутися до України, пройти через Дніпро-1, а згодом знову розпочати все з найнижчих дивізіонів Іспанії.
У великому інтерв’ю для видання Конкурент.Футбол Олійник розповів, чому тричі починав кар’єру фактично з нуля, чим український футбол відрізняється від іспанського, чому молодим воротарям складно пробитися до Ла Ліги, як працюють стосунки між футболістами та тренерами в Ісп
– Як вам вдалося повернутися до Мінери? Чому ви вирішили знову обрати цей клуб?
– Я повернувся до Мінери, тому що це місто, в яке я приїхав ще в дитинстві. Це фактично рідне для мене місце, де я свідомо провів дитинство. Я приїхав сюди у 10 років, у 2013–2014 роках. Тому я вирішив повернутися, бо тут було комфортно: друзі, квартира і все інше. Це була одна з основних причин.
Перед тим, як я перейшов у Нумансію, Мінера вже пропонувала мені контракт. Але тоді ми не зовсім зійшлися у фінансових питаннях, тому я перейшов у Нумансію.
Основною причиною повернення був комфорт. Я тут уже все знаю, мені не потрібно було нікуди переїжджати.
– А цього разу вдалося домовитися щодо контракту?
– Так, цього разу все погодили набагато краще, ніж минулого.
– Тобто адаптуватися вам уже не потрібно було, адже ви знали і місто, і клуб?
– Так.
– Розкажіть про період, коли ви грали за Нумансію. Який досвід вам дала ця команда?
– Нумансія дала дуже хороші та позитивні емоції. Коли я був у Мінері, у нас основним тренером був Поппі. Ми йшли у топ-5, у зоні плейоф. Але потім вони посварилися з тренерським штабом і поставили нового тренера. Я мав грати, але в підсумку зіграв лише останні дві гри.
Коли я повернувся в Нумансію, я був під першою командою. Щодня тренувався з першою командою, а потім грав за дубль. Це була чудова тренувальна практика, тому що я не знизив свій футбольний рівень, а, навпаки, його підвищив. Плюс була ігрова практика, тому що я грав усі матчі, які міг.
Я грав, поки не отримав травму. Тоді на сім тижнів випав через проблеми з гомілкостопом і коліном. Тому в плані ігрового стану, мандражу, своїх футбольних переживань – усе це пройшло саме в той період у Нумансії. Тобто рік точно не був витрачений даремно.
– Коли ви отримали травму? Зараз ви вже повністю відновилися?
– Здається, у грудні. Відновився уже повністю.
– Тоді поговорімо про Мінеру. Команда на старті сезону ще не програвала. Як ви оцінюєте цей початок і чи подобається вам, як грає команда?
– Старт відносно непоганий. Я думаю, що ми могли спокійно виграти обидві гри, які завершилися внічию. Мені здається, що ми повністю перегравали суперників. Проти Мальорки B ми точно їх перегравали. Я вважаю, що ми мали вигравати. А проти Оріуели другий тайм трохи нас підвів. Але загалом я думаю, що ми могли спокійно виграти і цей матч.
Тому старт, на мою думку, відносно непоганий. Плюс, якщо подивитися на всю лігу, то вона дуже щільна. Немає матчів, які команди виграють 7:0 чи 5:0. Є матчі проти Реал Мурсія B. Це дубль Реал Мурсії. Це молода команда, ще недосвідчена, плюс для них це нова ліга. Більшість хлопців там по 17–18 років. Їм, звичайно, важче грати проти футболістів, яким по 30 років і які мають великий досвід.
А загалом будь-яка команда має шанси на перемогу, на підвищення до Першої RFEF. Тому я думаю, що шанси є. Принаймні, я думаю, що в зоні плейоф ми точно закінчимо. Перше місце чи не перше – я не знаю.
Тут, як багато говорить тренер, будь-яке очко важливе. І на початку сезону, і наприкінці. Навіть якщо буде одне очко в останньому турі завдяки нічиїй, воно теж може бути дуже корисним.
Минулого року Мінера не піднялася до Першої RFEF саме через те, що програла домашню гру проти Екстремадури. За очками вони завершили сезон однаково, але через різницю забитих і пропущених м’ячів не змогли піднятися.
– Якщо порівнювати з тим, що від вас вимагали раніше, зараз щось змінилося? Чи відкрили ви для себе щось нове?
– Загалом ні. Просто кожен тренер різний. Хтось більше вимагає від воротаря гри ногами, хтось менше. Хтось більш ризиковий, хтось ні.
Наприклад, коли я був у Мінері два сезони тому, від нас вимагали максимально грати через пас. Тобто майже без виносів: пас, пас, пас.
Ми грали проти Реал Депортіво Ла-Корунья – команди, яка була пов’язана з Ла Лігою. Здавалося б, ми мали грати на виніс і сидіти в обороні. Але в підсумку ні. Ми досить багато виходили через пас, і все було добре. Цей же тренер каже: мінімум ризику. Якщо є якісь сумніви, що пас не пройде або ще щось, краще вже винести.
Тому начебто нічого кардинально не змінилося. Просто кожен тренер більше вимагає чогось свого. Хтось хоче, щоб ми грали низом, хтось більше вимагає гри через верх. Але загалом усе нормально.
– А якщо говорити про сам футбол: наскільки він відрізняється від українського?
– Якщо конкретно, то він начебто нічим особливо не відрізняється. Правила ті самі.
Я був в Україні цього року. Це був останній рік, коли я зміг приїхати, щоб не втрачати форму. Я тренувався з Діназом із Другої ліги України. У мене там є знайомий, я попросив його поговорити з тренером. Я тренувався з ними майже місяць, десь два-три тижні точно.
І різниця в інтенсивності – колосальна. Максимально велика. У прийнятті рішень, у діях хлопців із м’ячем і без м’яча, у якості будь-яких дій. У нас, наприклад, дуже рідко буває, що хтось робить поганий навіс, поганий виніс, погану передачу або якусь дурну втрату на порожньому місці.
А в Діназі, де я тренувався… Зрозуміло, що це більше залежить від гравців і від індивідуальної майстерності. Але саме це, мені здається, найбільше відрізняється. І це при тому, що вони грають у Другій лізі, а не в Ла Лізі. Найбільше відрізняється саме інтенсивність прийняття рішень.
Та й я сюди приїхав, коли мені було 10 років. Я почав займатися футболом у шість років. У дев’ять-десять років приїхав сюди. Спочатку я взагалі був нападником. В Україні завжди грав в атаці, але чомусь мені постійно хотілося стати у ворота. Так і вийшло, що я став воротарем.
Тому порівняти український та іспанський футбол у плані відмінностей: відрізняється інтенсивність і прийняття рішень.
І ще дуже важливо – сприйняття тренера. Пам’ятаю, коли я був в Україні, в Дніпро-1, часто було так, що хтось із хлопців не сприймав тренера або не довіряв йому до кінця.
Наприклад, тренер дає установку: усі кутові подаємо на дальню штангу, тому що там, скажімо, захисник погано грає головою. У нас два рази не вийшло – і все, починаємо подавати на ближню штангу. А в Іспанії, якщо сказали, що подаємо на дальню, вони до кінця будуть подавати на дальню. І в підсумку це найчастіше спрацьовує.
В Україні це був більш юнацький футбол. Це U-16, U-17. А тут уже більш професійний або напівпрофесійний рівень. Тут у нас є відео до тренування, після тренування, під час гри, у перервах. Закінчився перший тайм – у нас уже ввімкнений телевізор, і нам розбирають саме нашу гру, наші помилки. Показують, хто де мав бігти.
Тобто ми розуміємо, що тренери говорять по ділу. Але ми можемо і посперечатися з тренером. Я як гравець можу йому заперечити.
Наприклад: «Я вважаю, що краще зробити так, тому що…» І тренер не буде говорити: «Ні, ти не можеш так робити. Ти повинен робити тільки так, як я сказав». А потім я виходжу на гру і все одно можу зробити так, як вважаю правильним. Тому що не тренер грає, а я.
Наприклад, правий захисник відкритий, а мені сказали грати через лівого. Я можу пояснити тренеру: «Дивіться, цей накриває так, цей так. Мені краще зробити ось так». І в Іспанії це зрозуміють. Не буде ніякої злості.
Ще мене дуже сильно дивувало в Україні спілкування на «ви» з тренером. Тут загалом немає такого поділу на «ти» і «ви». Усі звертаються одне до одного на ім’я або за прізвиськом. Ти ближче до тренера.
Я можу спокійно піти з тренером, грубо кажучи, пограти у боулінг чи ще кудись. В Україні ти скажеш тренеру: «Пішли кудись пограємо», а він скаже: «По-перше, не ти, а ви, а по-друге, який ще боулінг?». Тут усе простіше, стосунки з тренерами більш приземлені.
– А вам як молодому футболісту було складно пробитися? Ви починали з самого дитинства, а зараз граєте за непогану команду. Яким був цей шлях? І якби ви залишилися в Україні, було б легше чи важче?
– Я вже точно не пам’ятаю, скільки це років тому було. Я переїхав у Малагу.
Спочатку мені сказали про Атлетіко Мадрид. Я добре зіграв два турніри, і мене відправили в Атлетіко Мадрид на перегляд. Ми з сім’єю думали: усе, я їду в Атлетіко. Проте цей перегляд я, грубо кажучи, провалив.
Там було важко саме морально, тому що мені було 15 років. Мене відправили самого до Мадрида. Весь день я сидів у кімнаті, а о восьмій вечора треба було йти на тренування. У мене голова була квадратна, тому що я цілий день просто дивився телевізор. Мене ніхто не міг випустити з бази. Я весь час сидів у кімнаті.
Потім мене відправили в Малагу. Перегляд у Малазі я пройшов, і ми переїхали до Малаги. У Малазі я пробув певний час, а у 2019 році почався COVID.
Ми повернулися в Україну. І все заново.
Я пішов в Арсенал Київ, знову почав футбол із самого початку. Арсенал Київ тренувався на базі разом із Шахтарем. Я мав спочатку перейти туди, а потім домовився зі СК Дніпро-1. Почав грати в Дніпрі. Потім посварився з тренерами, повернувся до Києва.
Через два місяці почалася війна – і я знову приїхав сюди, в Іспанію. І знову все починав спочатку – уже із сьомого чи восьмого дивізіону тут, в Іспанії. І рік за роком піднявся до Другої RFEF. Тобто я фактично тричі починав футбольну кар’єру з нуля.
– І наскільки це було складно?
– Спочатку було важко. Коли почалася війна, сезон уже тривав, і мене ніхто не міг заявити. Я спершу просто тренувався і ніде не міг грати. Я почав тренуватися з першою командою, начебто все було добре, але потім команда розпалася, тому що зникло фінансування.
А мене ніхто не знає, я нікого не знаю з тренерів. Усі, хто мене знали, продовжували працювати з юнаками, з дітьми. Тобто ніхто особливо не заглиблювався у професійний футбол.
Тоді я поступово почав шукати варіанти, намагався спілкуватися з тренерами, з якими раніше був знайомий, які кудись перейшли.
І один тренер мені допоміг. Він сказав: «Іди, починай із нами тренуватися». Я почав із ними тренуватися – це було в Мар-Менорі. І в підсумку залишився з ними. Я провів із ними рік. Сидів на лавці, тому що тренувався з основою, але мав грати за дубль і в підсумку не грав.
Там була досить складна ситуація. Були Реал Мурсія Картахена і Мар-Менор Расінг Картахена. Це фактично дві команди, два міста, два різні президенти. У підсумку основна команда посварилася з дублем. Я мав тренуватися з одними, а грати за інших.
Через те, що вони між собою посварилися, вийшло так, що я тренувався з усіма, а не грав ні за кого.
– У вас справді дуже різноманітний досвід. Ви поступово піднімаєтеся. Чи можете вже зараз говорити про вищий дивізіон Іспанії? Чи бачите себе там?
– Дуже важко. Дуже-дуже-дуже важко. Тому що практично всі українські воротарі, які грають в Іспанії… Я не говорю тільки про Луніна чи Крапивцова. Більшість сидить на лавці.
Єдиний, хто пробився, – Яків Кінарейкін, який був у Вільярреалі в дубль. Перший рік він сидів на лавці, тому що був інший воротар. Потім почав грати.
Є ще Богдан Ісаченко, якого я особисто знаю. Він у Гранаді B. У мене зараз у команді в Мінері є хлопець, який грав з ним в одному клубі. Він говорить, що Іса набагато сильніший за основного воротаря. Але Іса продовжує сидіти. Чому так? Я не знаю. Не скажу.
Тут дуже велика проблема в тому, що в Іспанії дуже люблять вікових воротарів. Що найголовніше у воротарі? Надійність. Надійність приходить із роками. Якщо вона приходить із роками, то краще поставити 30-річного воротаря, ніж 20-річного.
І виходить так: начебто молодий воротар хороший і сильний, але одному 30, а іншому 20 – і грає той, кому 30. Якщо обидва добре стоять на воротах, то перевагу віддають тому, хто має більше досвіду. У нього може бути краще прийняття рішень, він краще бачить гру, знає, коли дати паузу, коли не дати паузу.
Мені здається, це основна проблема.
– Тобто це не якесь упереджене ставлення саме до українських воротарів, а проблема молодих воротарів загалом?
– До молодих воротарів, так. Ну і до легіонерів загалом.
– А ви самі як думаєте: вам вдасться згодом пробитися до Ла Ліги? Або хоча б до Сегунди?
– У Ла Лізі, напевно, буде дуже важко. Єдиний варіант, який я зараз бачу, – потрапити, поки тобі 23–25 років, у якийсь дубль.
Наприклад, як Яків. Він у дублі виграв конкуренцію, а сьогодні-завтра його можуть підняти до першої команди – і він уже буде у Ла Лізі. Граєш ти чи не граєш – це вже інше питання, але ти перебуваєш у структурі клубу Ла Ліги.
Тобто логіка приблизно така. Якщо потрапити в дубль команди, яка грає в Ла Лізі, можна поступово піднятися. Наприклад, та сама Малага. Я там був. Зараз Малага піднялася до Ла Ліги, а дубль перебуває в Терсері.
Звичайно, усе дуже сильно залежить від удачі, від того, як ти тренуватимешся і як себе показуватимеш.
– А як ви вважаєте: краще бути у вищому дивізіоні, але сидіти на лавці, чи грати за дубль?
– Тут у кожного своя думка. Мені здається, тут уже більше питання у фінансах. Наприклад, грати за дубль або бути в першій команді й отримувати, не знаю, мільйон євро на рік.
Я, напевно, у такому випадку вибрав би гроші. Але, можливо, є фанатики, які скажуть: «Ні, я буду сидіти до останнього в дублі, аби в підсумку отримати Золоту рукавичку».
Не знаю. Для мене футбол і взагалі сучасний футбол – це в будь-якому разі більше бізнес. Фінансова сторона дуже важлива.
Ти приходиш у футбол у дитинстві, тому що його любиш, а потім тренуєшся і граєш у нього 20 років, тому що розумієш, що там є гроші. Якби у футболі заробляли стільки, скільки, не знаю, у якомусь іншому виді діяльності, то не думаю, що стільки людей хотіли б грати у футбол.
Тому що професійний спорт узагалі не дуже має щось спільне зі здоровим способом життя. Це купа травм, жорстка дисципліна, постійні штрафи – за вагу, за ще щось.
Тому, звичайно, я хотів би грати на найвищому рівні або хоча б сидіти на лавці в Ла Лізі. Щоб уже було якесь ім’я. Щоб із часом це ім’я працювало на тебе. Звичайно, хочеться дійти до максимального рівня.
Хоча б для того, щоб самому сказати: «Я досяг того рівня, вище вже нікуди». Щоб розуміти: я перебуваю на найвищому рівні. Але, з іншого боку, який сенс мені сидіти й грати в дублі, якщо я розумію, що через це не можу, наприклад, завтра піти з дівчиною в ресторан?
Я говорю про Іспанію, тому що знаю цю систему. Тут, якщо ти молодий, зарплати можуть бути дуже маленькими. Неважливо, дубль це чи перша команда нижчого дивізіону. Якщо ти вже дорослий, тобі 30 років, тоді зарплата може бути нормальною. Але тут уже працює твоє ім’я.
У нас, наприклад, є гравець Хуан Карлос, який п’ять років тому грав у Ла Лізі. Зараз він сидить зі мною на лавці. Умовно в мене зарплата 1000 євро, а в нього – 10 000 євро. Ось така різниця.
– Тобто його зарплата зараз залежить від попереднього досвіду?
– Так, звичайно. Від віку, від імені, від того, що він уже пограв на високому рівні. І, знову ж таки, від досвіду.
– Але при цьому він усе одно може сидіти в запасі?
– Так.
– А чому?
– Напевно, одна з основних причин у тому, що він приїхав останнім. Його підписали останнім, він у клубі менше місяця. Думаю, через це він поки й сидить.
Ну і, якщо говорити про гравців, які грають на його позиції в центрі поля, мені здається, вони зараз просто яскравіші.
Тому що польовий гравець і воротар – це конкретно різні позиції. Польовий гравець має бути молодим, швидким, різким, витривалим, стрибучим і так далі. Якщо він зробив якусь помилку, він може одразу побігти, когось наздогнати, відштовхнути, підстрибнути. Він може виправити свою помилку. Або якщо зробив дві помилки, потім виконав три хороші дії–— і вже, в принципі, виправив свою оцінку.
А воротар… Якщо я десь зараз помилюся – все, ми можемо програти гру. І як мені виправити цю помилку?
Мені потрібно, щоб тренер знову довірився мені, повірив у мене і випустив у наступній грі. А я маю ще й цю наступну гру добре зіграти.
Коли ти тренуєшся весь тиждень після того, як попередню гру зіграв погано, це постійно трохи тисне. Тому, думаю, саме з цієї точки зору воротарю набагато складніше.
Додамо, з літа 2026 року Олег Олійник виступає за Мінеру. Його угода чинна до літа 2027 року. В Україні футболіст грав за команду СК Дніпро-1 U-19.
Читайте також:
Ми ще не думаємо про УПЛ: Атласюк – про цілі Куликів-Білки та дебютний сезон у Першій лізі
Костюку дали невтішний прогноз у Динамо: Чекають кризу
Судаков опинився в центрі суперечки: президент Порту відповів Бенфіці