Від колекціонера футболок до футбольного менеджера: велике інтерв'ю Дмитра Лебідя про створення ЮКСА, роботу з молодими грацями та футболки за 100 тисяч
фото: колаж Конкурент.Футбол
Футбольний менеджер Дмитро Лебідь в ексклюзивному інтерв'ю для видання Конкурент.Футбол розповів про свій шлях у професії, роботу з молодими гравцями та принципи побудови кар'єри футболістів. Він пояснив, чому не прагне підписувати якомога більше клієнтів, розповів про Якова Кінарейкіна, Андрія Черніка та інших гравців, з якими працює, а також поділився історією своєї участі у створенні ЮКСА.
Окрема частина розмови була присвячена футбольним футболкам, які співрозмовник колекціонує ще з юності. Він розповів про найцінніші для нього експонати, аукціони на підтримку ЗСУ, складнощі пошуку історичної форми та пояснив, чому українським клубам і футболістам варто більше уваги приділяти збереженню футбольної історії.
Від колекціонування – до футбольного менеджменту
Шлях Дмитра у футбольному менеджменті почався зовсім не з агентської роботи. Спочатку були футболки, знайомства з футболістами та поступове занурення у футбольне середовище. Згодом це переросло у професійну діяльність, де головним завданням стало не просто допомогти гравцеві знайти клуб, а супроводжувати його кар'єру та розвиток.
– Розкажіть, як ви прийшли саме у футбольний менеджмент?
– Я почав із колекціонування футболок. Був знайомий із деякими футболістами. Тоді ще був Дніпро-1. Якось потрапив на матч, уже спілкувався з футболістами, і поступово все це розвивалося.
Потім познайомився з компанією Олексія Люндовського. Вони запропонували мені співпрацювати. Так почав більше спілкуватися, зустрічатися з футболістами, підписувати контракти, вести їх.
Агенти зазвичай укладають контракти з готовим футболістом. У мене трохи інша робота – я більше займаюся футболістом у побутових моментах, стежу за дисципліною, допомагаю йому розвиватися і на футбольному полі.
Зараз я працюю з Іваном Іщенком, це мій хороший товариш. Коли я прийшов, то допоміг йому з Яковом Кінарейкіним. Зараз у нас є молоді футболісти, зокрема молодий талант Андрій Чернік, воротар, який перебуває у київському Динамо. Поступово працюємо. У нас є футболісти і з вищої ліги, і з Першої ліги.
Завдання агента – не просто взяти підпис футболіста і все. Не можна лише наобіцяти йому щось. Потрібно правильно вибудувати стратегічну кар'єру. Навіть якщо футболіст грає у Першій лізі на своєму рівні, потрібно зробити так, щоб він поступово виходив на вищий рівень і мав кращі фінансові можливості. А потім уже зробити цей крок у вищу лігу для кожного футболіста.
– Чи був у вашій кар’єрі такий момент, що ви відмовляли футболіста переходити у вищий за рангом клуб?
– З футбольної точки зору є клуби, де фінансова сторона стабільна, а є ті, де з цим проблеми. У кожного футболіста є сім'я, дружина, діти. Йому потрібно їх забезпечувати.
Коли є борги по п'ять місяців, як було у Дніпрі, хлопці не отримували зарплату. Для них це, звичайно, проблема. Багато хто вже простив ці борги, і, думаю, вони їх уже не побачать.
Головне для футболіста – перейти в надійний клуб, де фінансова сторона може бути не ідеальною, зарплата може бути невеликою, але вона стабільна і все виплачується вчасно.
Тоді футболіст буде в нормальному настрої, виходитиме на поле і буде сконцентрований на своїй роботі. А не так, що він постійно телефонує агенту: «Мені клуб не платить». Агент телефонує в клуб, а там можуть годувати його обіцянками.
Не просто підписати футболіста, а побудувати його кар'єру
Для Лебідя робота з футболістом не закінчується після підписання контракту. Важливими залишаються вибір правильного клубу, ігрова практика, фінансова стабільність та поступовий рух на вищий рівень. Особливо це стосується молодих гравців, для яких одна неправильна зміна команди може серйозно вплинути на подальшу кар'єру.
– Як загалом ви знаходите футболістів? Самі звертаються чи ви обираєте?
– Першочергово це відвідую футбольні матчі, де слідкую за гравцями. Я сам із маленького містечка Верхньодніпровськ. У нас є така зірка, як Єгор Ярмолюк, який грає у Брентфорді. Його рідний брат перейшов у структуру Шахтаря.
Якщо десь у своєму місті бачу перспективну дитину, можу відправити її на якісь проби, в академію, і поступово вибудовувати її кар'єру. Було кілька таких варіантів. Те саме з Андрієм Черніком. Він пройшов академію, трохи побув у Дніпрі, потім в Олександрії, у Кривбасі, а зараз отримав новий виклик – Динамо.
Дитячий футбол – це дуже складна стратегія. По-перше, агенти на цьому не заробляють. По-друге, поки ти виростиш футболіста, не знаєш, чи залишиться він із тобою щирим до кінця.
Буває, що футболіст дає хороший відрізок, а інші агенти телефонують і пропонують йому гроші за агентський контракт, щоб він працював із ними. Переманюють. Чесно кажучи, в українському футболі таке є. Я відкрито про це говорю, бачу різні схеми. Футболіст іноді ведеться на красиві обіцянки, але це не означає, що вони будуть виконані.
Пройти з футболістом шлях від дитячого футболу до професійного рівня – це дуже важка робота, яка займає не один рік. Може пройти п'ять, сім років, а може статися так, що футболіст отримає травму і все зміниться.
– А як ви розумієте, що гравець готовий перейти на вищий рівень?
– Зараз є багато клубів, які, можна сказати, зникають. Європейські ліги – це хороший варіант. Навіть якщо ти граєш в Іспанії у нижчих лігах, я думаю, краще грати там, ніж просто сидіти без практики.
Зараз багато футболістів до 23 років виїжджають за кордон, пробують себе десь у Балтії чи інших країнах. А у нас в УПЛ зараз важкувато. Легіонери приїжджають, і нашим футболістам доводиться опускатися в Першу лігу.
Наприклад Рух. У команди є хороша інфрастурктура та молодіжний склад. Але вони опустилися. Коли клуб грає у вищій лізі, молоді футболісти можуть себе там показати. Те саме стосується Металіста та інших команд. Є хлопці, які можуть грати в закордоном у вищих лігах або на рівні другого дивізіону, але їх потрібно правильно розвивати.
Зараз, наприклад, є Роман Юхимець, з яким я працюю вже не один рік. Він грає в ЮКСА на позиції правого захисника. Він прогресує, віддає асисти, забиває. Зрозуміло, що його основна позиція – правий захисник, але для цієї позиції він робить максимум: і в обороні стабільний, і попереду приносить користь. Я думаю, що цей футболіст уже зрілий для вищої ліги. Потрібно робити наступний крок.
Звичайно, коли у футболіста є статистика, це дуже допомагає. Якщо ми говоримо про нападника, він має грати від матчу до матчу, забивати, віддавати гольові передачі – тоді на нього одразу звертатимуть увагу клуби. Коли статистики немає, влаштувати футболіста значно важче.
– Чи складніше влаштовувати захисників?
– Думаю, захисника важче влаштувати. Якщо взяти нападника або півзахисника, то коли в нього є статистика – асисти, голи – на нього одразу звертають увагу.
Є різні приклади. Багато агентів мають свої знайомства, відправляють своїх футболістів на перегляди.
Зараз навіть із Другої ліги можна потрапити у вищу. Я дивився на приклад Савчука, який грав в Ужгороді. Його веде мій знайомий агент. Потім він опинився в Колосі, пройшов перегляд і зараз перебуває у першій команді. Він уже зіграв два матчі. Бувають такі ситуації. Тут йому респект за те, що він відкрив хлопцеві дорогу з Другої ліги Ужгорода до вищої ліги в Колосі.
Я не женуся за кількістю футболістів, аби тільки всіх підписувати. Нехай їх буде п'ять, сім чи десять, але всі вони мають бути при роботі, і в них усе має бути добре.
Краще якісно працювати. Бо ти можеш напідписувати багато футболістів, щось їм пообіцяти, а вони потім просто будуть чекати. Футболісти між собою спілкуються і знають, хто кому допоміг.
Є футболісти, які не оцінили роботу, є ті, хто цінує її – це нормально.
– Зі скількома одночасно футболістами працювати оптимально?
– Не думаю, що навіть десять футболістів – це мало. Кожному потрібно приділити увагу: подивитися його гру, розібрати помилки, поговорити з ним, якщо він погано зіграв, пояснити, що потрібно виправити.
У мене є молоді футболісти, яким 15 років, є 24, 27, 22 – різна категорія. І кожному потрібно подивитися гру, а не так, що ти його підписав і зник. Потрібно спілкуватися з ними, обговорювати побутові моменти, допомагати, якщо це необхідно. Тут важливі не тільки футбольні моменти на полі, а й життя поза ним.
Футболісти – такі самі люди, як і всі. У них є вільний час, вони хочуть чимось займатися. Хтось відкриває бізнес, хтось щось продає.
Це нормально, якщо футболіст грає у Першій лізі і паралельно чимось займається. Хтось купує чи продає речі, хтось займається іншими справами. Це, навпаки, плюс: він тренується, грає, а у вільний час займається своїм. Хтось при цьому повністю концентрується лише на футболі.
Я не вважаю, що навіть десять футболістів, яких я веду, – це мало. Тому що кожного потрібно вивести на новий рівень, щоб він прогресував.
Чернік, Кінарейкін та інші: як розвиваються молоді футболісти
Про принципи роботи говорити простіше, коли за ними стоять конкретні історії. У розмові Дмитро детально розповів про шлях Андрія Черніка до Динамо, досвід Якова Кінарейкіна у Вільярреалі, а також про інших футболістів, із якими перетинався у своїй роботі. Окремо поговорили про те, що сьогодні потрібно молодому українському гравцеві, щоб отримати шанс у Європі.
– Конкретно про гравців яких ви ведете. Ось ви говорили про Андрія Чернікова. Як ви його помітили? І як поступово він опинився саме у Динамо?
– Я працюю з Іваном Іщенком. Ми разом десь допомагаємо один одному, радимося. Він більше займається юридичною стороною та переговорами по Європі, а я тут, в Україні, тому що перебуваю тут.
Андрій Чернік також із мого міста, Верхньодніпровська. Я познайомився з його батьками. Потім він опинився в Дніпрі. Дніпро розпалося, а я запропонував їм різні варіанти, куди можна було поїхати. Був варіант з Олександрією. Ми поїхали туди, він трохи там побув. Потім я побачив, що побутові моменти вже почали погіршуватися.
Є академії, які зараз добре розвиваються: ЛНЗ, Динамо, Карпати, Полісся та інші. Тоді я порадив йому перейти. У Кривбасі на той момент спортивним директором академії був Грек. Я з ним переговорив і запропонував подивитися футболіста. Також сказав батькам, що це буде близько до дому – приблизно дві години їзди. Він поїхав, спробував себе і підійшов.
Потім у Кривбасі теж почалися зміни. Я побачив, що футболіст уже був готовий до нового виклику і міг спробувати себе на сильнішому рівні академії. Ми запропонували йому поїхати на перегляд у Динамо Київ. Він залишив Кривбас, звідти тоді багато хлопців переходили в інші структури.
Він приїхав у Динамо, добре себе зарекомендував і там вже пів року. На сьогоднішній день його перевели до команди U-19. Він іноді тренується з U-19, може працювати з U-21, а також тренується з першою командою. Йому зараз 15 років, скоро буде 16. Він ще не дебютував за U-19. Просто перебуває у тренувальному циклі. Його беруть на матчі. Також Андрій був у заявці на гру з Поліссям, але не грав.
Я розумію, що на цій позиції є інші воротарі. Але знаю, що він уже тренувався з першою командою Динамо. Він прогресує щодня.
Думаю, найближчим часом у нього буде шанс себе проявити. Те, що він розвинений не за роками, – це справді так. Те, що в такому віці він уже тренується з першою командою, – для кожного футболіста великий досвід. Він бачить гравців, які викликаються до національної збірної. Це, думаю, тільки додає йому мотивації.
– Одним із гравців, що ви влаштували у Європу є Яків Кінарейкін. Розкажіть про це.
– Якова Кінарейкіна я ще пам'ятаю по Дніпру. Я запропонував своєму товаришу Івану, щоб він запросив цього воротаря до структури європейського клубу. Я їх звів, познайомив, а далі Іван уже займався цим питанням. Я дивлюся, що Яша їздив із першою командою на збори. Він уже рік провів у Вільярреалі.
Яша – професіонал у всьому. Навіть видно, як він розвиває свій Instagram і працює над медійністю. У сучасному футболі це теж важливий процес. Потрібно створювати власний бренд, і він у цьому розвивається.
Він уже прожив там рік, у нього ще є контракт. Потім він їздив із командою на передсезонні збори. Так, він не грав, але сам факт, що перебував у колективі, – це важливо. А зараз він поступово почав грати за Вільярреал B і непогано виглядає.
Я думаю, що якщо він буде так само працювати й розвиватися далі, то отримає шанс у першій команді. Просто в Європі не все відбувається швидко. Є футболісти, які отримують шанс раніше, а хтось – пізніше.
Я хочу сказати, що Яша – професіонал і в побуті, і на полі. Думаю, молодим футболістам теж варто придивлятися до нього та брати з нього приклад.
– Щодо Антона Царенка. Ви із ним також співпрацюєте?
– Антона Царенка веде Іван. Я з Антоном недавно познайомився. Вони з Іваном працюють уже не один рік. Я знаю, що Антон навіть прилітав до Іспанії з друзями на відпочинок. Вони проводять час разом.
Мені приємно бачити, коли агенти і гравці можуть розділяти не лише футбольні моменти, а й звичайне життя.
Антон поїхав у новий клубний виклик. Він грає. Хай у нього все вийде. Головне, щоб була ігрова практика і він давав результативні дії.
– Чи звертався до вас Єгор Ярмолюк або його брат Іван щодо якихось професійних питань?
– Єгор Ярмолюк та його брат не є футболістами нашої агенції. Ми просто знайомі. Можемо перетинатися, спілкуватися, ділитися якимись моментами. Зараз є багато різних агентств.
Якщо у футболіста один агент, це не означає, що він не може спілкуватися з іншими людьми. Є моменти, коли люди можуть дружити незалежно від роботи.
Футболки як спосіб зберігати футбольну історію
Втім, футбол для Дмитра – це не лише професія. Ще з юності він захопився колекціонуванням футбольних футболок, і з часом це хобі переросло у серйозне захоплення, бізнес та цілу мережу знайомств серед колекціонерів. Саме через футболки він познайомився з багатьма людьми у футбольному середовищі та отримав можливість зберігати речі, які з роками стають частиною історії.
– Повернемося на початок. Ви розповіли, що почали саме з колекціонування футболок, а потім вже перейшли до менеджменту. Як почалася ця любов до колекціонування футбольної атрибутики?
– Мені тоді було приблизно 17 років. Я сам грав у Криму, в одному маленькому селі неподалік Сімферополя. Там на той момент була школа олімпійського резерву, у нас була команда, яку ми представляли на змаганнях в Україні. Там я і починав.
Я їздив у секонд-хенди. Грошей не було, я був молодий. У 13 років я поїхав, а повернувся додому вже у 17. Тоді в секонд-хендах мені траплялися футбольні футболки. Я не боявся, не соромився їх купувати, вони мені подобалися. Просто привозив їх додому, десь збирав.
Коли повернувся додому і футбольна кар'єра не склалася, я не знав, чим займатися. Поступово почав перепродавати футболки: купував їх, знайомився в Україні з іншими колекціонерами.
Їздив на матчі Дніпра, коли там ще були Коноплянка, Зозуля, Кулик та інші футболісти. Пам'ятаю, один футболіст подарував футболку, другий – ще одну. Потім із кимось обмінювався. З'являлися нові знайомства, і поступово це переросло в бізнес. Я відкрив свій магазин і почав цим займатися.
До сьогодні в мене багато знайомих серед колекціонерів. Ми добре дружимо з різними людьми, іноді звертаємося один до одного по допомогу. У мене є хороший друг Назар Волощак зі Львова. Він збирає футболки Динамо, Карпат та збірної України. Він уже не один рік готовий витрачати власні кошти на те, що вважає потрібним для своєї колекції. Я дарував йому футболки Динамо. Думаю, пам'ятним моментом для нього стала футболка Ілля Забарного. Коли він грав із Францією, то в першому таймі Забарний обмінявся футболкою, а цю залишив. Потім мені її привезли люди, і я передав Назару. Зараз вона знаходиться в його колекції.
У нас в Україні культура колекціонування ще не така розвинена, як у Європі. У нас навіть не всі клуби мають музеї.
Минулого літа я був причетний до виставки в Канаді. Збірна їздила на матчі в Канаді і там зробили виставку футбольних футболок та атрибутів. Там були клуби, які представляли різні міста України, зокрема Маріуполь, Севастополь. Я домовлявся з колекціонерами, і вони надавали свої речі. Такі речі можуть коштувати від 100 доларів до 5–10 тисяч доларів. І не всі колекціонери готові з ними розлучатися.
Я думаю, для Канади тоді це була важлива подія. Це була перша виставка від федерації, за моєї пам’яті, і мені було приємно взяти участь та докласти до цього руку. Сподіваюся, що наша федерація замислиться над цим, виділить бюджет і відкриє свої музеї, де будуть зберігатися такі речі.
Старіше футболка збірної, наприклад, коли ще Ребров грав, може коштувати сьогодні 100 тисяч гривень. Питання в тому, чи готові вони витрачати такі кошти. Колекціонери, які цим займаються, вкладають гроші й розуміють, скільки це коштує. І навіть вони не завжди готові продати свої речі музею України. Хочеться мати їх у власній колекції.
Люди роками витрачають час на це. Одну футболку можуть шукати рік, а іноді й кілька років, обмінюватися, шукати потрібний варіант. Це процес, і не все так легко.
– Як ви вважаєте, чому саме зараз в Україні почав активно розвиватися ринок футбольних колекційних речей і чи може він у майбутньому стати повноцінною індустрією?
– Перш за все, приємно, що в Україні відкрився магазин мого друга Власенка Олександра (Костакурта). Він також давно займається колекціонуванням. Зокрема, збирав футболки Динамо Київ та збірної. Коли почалася війна, він почав проводити аукціони, і я теж до цього підключився.
Він відкрив перший в Україні магазин у центрі Києва, де є речі світового рівня. Люди, які хочуть купити подарунок на день народження чи якийсь презент, можуть знайти там картки, сертифікати, футболки з підписами футболістів. Туди приїжджали Ярмоленко, Усик та інші відомі люди. Єгор Ярмолюк також залишав там кілька своїх футболок із підписами та фотографії.
Для України сьогодні це досить серйозний бізнес, у нього потрібно вкладати немаленькі гроші.
Приємно, що цей напрям розвивається. Думаю, з часом туди ще приїжджатимуть зірки українського футболу. Хтось щось замовляє, хтось залишає свої автографи та футболки, щоб потім усе це можна було оформити в рамку.
У Європі це нормально. Там футболісти рівня Мессі, Роналду та інших світових зірок підписують речі. Це можна замовляти, привозити в Україну та оформлювати.
Була навіть ситуація, коли у президента Агробізнеса був день народження. Він любить збирати різну футбольну атрибутику. Я добре спілкуюся з тренером Агробізнеса і порадив колективу скинутися та замовити йому таку річ із підписом футболіста. Вони замовили, і президенту справді було приємно, тому що він розуміє, скільки така річ може коштувати в Європі.
Я також бачив, як Георгій Бущан замовляв у Саші футболку для Сергія Кравченка на день народження від команди.
Приємно, що такі моменти з'являються. Раніше цим фактично ніхто не займався. А тут усе оригінально: сертифікати, підписи, оформлення. Це коштує грошей, але воно того варте.
– А що, на вашу думку, мають зробити самі українські футболісти, щоб цей напрям справді вийшов на новий рівень? Чи готові вони сьогодні активно долучатися до нього?
– Це високий рівень. Добре, що є такі люди. Думаю, ми тільки будемо розвиватися в цьому напрямку. У нас є клуби з великою історією – Шахтар, Дніпро та інші. Можна згадувати їхні єврокубкові матчі, історію Коноплянки та інших футболістів. Сьогодні це вже історичні речі, які люди могли б замовляти та зберігати. У нас є Андрій Шевченко, володар Золотого м'яча, є Ярмоленко, Довбик, підростає нове покоління футболістів.
Просто футболісти повинні розуміти, що їм теж потрібно приїжджати сюди і розвивати цей напрям. Тільки так ми зможемо піднімати його рівень і зробити так, щоб в Україні було більше таких можливостей.
Бо не всі люди мають можливість піти у магазин і купити собі ігрові футболку, наприклад, Динамо. У кожної людини є свій бюджет і не кожен може викласти 8 тисяч за таку річ. І ти ось так збираєш, а потім дивишся на свою колекцію, рахуєш скільки витратив. А там вже можна було би придбати машину або квартиру.
Так само й футболісти повинні це розуміти, особливо ті, які грають у Європі. Коли я сидів з Артемом Довбиком, то говорив йому: якщо потрапиш до Європи, починай збирати колекцію, а потім можеш відкрити собі якийсь куточок, музей у власному будинку.
Тому що кар'єра колись закінчується, а історія залишається історією. Є футболісти, з якими ти спілкувався, дружив, грав протягом кар'єри. Іноді вони передають тобі свої футболки.
Це приємно, що люди збирають історію. Хтось збирає фотографії. Наприклад, у Сергія Кравченка є знайомий фотограф, у якого залишилися фото з Дніпра, коли Сергій грав. Він звертався до нього і просив ці фотографії, бо любить це все.
Молодому поколінню варто брати приклад і збирати свої речі з початку кар'єри. Коли футболіст грає в одній команді, він хоча б одну футболку повинен залишити собі. Наприклад, ту, в якій забив дебютний гол або провів дебютний матч. Якщо він поступово прогресує, а потім переходить у європейський клуб, це вже частина його історії.
А в нас із роками футболки зникають, з'являються нові, і старі стає важко знайти. До мене багато разів зверталися з проханням допомогти знайти ту чи іншу футболку. Якщо можу – допомагаю, десь із кимось обмінююся.
Я думаю, що колекціонери більше зосереджені на цьому, ніж футболісти. Є футболісти, у яких збереглася невелика кількість таких речей. Думаю, що коли війна закінчиться, у нас з'являться музеї та подібні проєкти.
Бо я, наприклад, знаю, що, коли грає збірна, то футболісти стараються по-більше зіркових футболок зібрати. У Мбаппе просили, коли з Францією грали та інших.
Коли футбольна футболка допомагає ЗСУ
Для українських колекціонерів футболки після початку повномасштабної війни отримали ще одну важливу функцію. Рідкісні експонати почали виставляти на благодійні аукціони, а футболісти передавали свої речі, щоб допомагати військовим. Менеджер також розповів про власний досвід таких аукціонів та футболку Артема Довбика, яка принесла близько 100 тисяч гривень.
– Чи був випадок, коли футболіст передав вам річ, яку особливо не хотів віддавати, але розумів, що її продаж на аукціоні допоможе військовим?
– Коли почалася війна, колекціонери виставляли свої хороші експонати на аукціони, щоб допомогти ЗСУ. Там з'являлися речі, які дійсно важко знайти. Були футболки, за які платили по 100 тисяч гривень.
Коли Артем Довбик забив головою Швеції, у мене була його футболка. Я через свої зв'язки зі збірною замовив її. Вона була ігровою, а потім Артем її підписав. Я виставив її на аукціон, коли почалася війна. У перші дні багато хто виставляв свої речі, щоб допомогти якимось бригадам. Її придбав мій знайомий приблизно за 100 тисяч гривень.
Вона й досі зберігається в його колекції. Виявилося, що тепер це мій друг, який також збирає футболки. Він більше спеціалізується на Дніпрі, тому що пересікався з футболістами.
Так усе й пішло. Я допомагав, а потім Саша Костакурта виставляв свої речі, і всі ми разом допомагали. До цього долучалося багато футболістів. Піхальонов, Довбик передавали свої речі.
Багато футболістів, чиї родичі можуть воювати або які хочуть допомогти певним бригадам, передавали свої речі або футболки, які отримували після матчів із суперниками.
Чому українському футболу потрібні власні музеї
Збереження футбольної історії – проблема не лише колекціонерів. В Україні досі непросто знайти старі ігрові футболки збірної чи клубів, які вже припинили існування, а багато цінних речей просто залишаються у приватних колекціях. Тому окремо поговорили про футбольні музеї, роль клубів і федерації та про те, що може допомогти зберегти історію українського футболу для наступних поколінь.
– Яку футболку у своїй колекції ви могли б виділити як найціннішу не у фінансовому плані, а особисто для вас? Ту, з якою ви точно ніколи не розлучитеся?
– Навіть не знаю. Останнім часом я трохи запустив колекцію, тому що багато футболок передавав на ЗСУ, комусь дарував і так далі.
Є футболка, коли Сака грав проти збірної України. Здається, вони тоді грали в Англії, і Україна програла 1:2. Мені її привезли, і вона в мене зберігається. Є багато прикладів. Тут кожна людина знає, що футболки світового рівня мають свою ціну.
В Україні класно збирати футболки клубів, які грали в Першій чи Другій лізі й існували один сезон. Це цікаво – збирати такі речі. Наприклад, Скала або якісь клуби, які вже припинили існування. Такі футболки важко дістати. Навпаки, коли це маленький клуб, у якого мало коштів і були проблеми з формою, знайти їхню футболку через роки дуже складно.
Але поки я не можу виділити якусь конкретно. Можливо колись у мене буде така.
– Наскільки, на вашу думку, футбольні футболки можуть бути хорошою інвестицією?
– Якщо ти купуєш український клуб, це не дуже великі кошти. Наприклад, зараз футболка українського клубу УПЛ коштує приблизно 2500 гривень – грубо кажучи, 50 доларів. А якщо ти купуєш вінтажні футболки, які знаходяться в секонд-хендах, і вони оригінальні, то ціна може бути зовсім іншою. Не скажу точно: може бути 100 доларів, може 5 тисяч, може 150-200. Тут усе залежить від віку, клубу та стану футболки.
Якщо люди в це інвестують, то це справді може бути хорошим вкладенням. З роками з'являються нові форми, а старі стають дедалі рідкіснішими. Через роки така футболка тільки дорожчатиме. Як кажуть, з кожним роком, як вино, вона стає ціннішою.
– Хотілося б, щоб українські клуби створювали власні музеї?
– Просто хочеться побажати клубам, щоб вони робили якісь музеї. От зараз Полісся, ЛНЗ – я не знаю, наскільки вони збирають у клубі різні речі, залишають їх.
У Європі заходиш на стадіон кожного клубу – у них є музей. Не знаю, як зараз у Динамо чи Шахтаря.
Це, по-перше, гроші, це треба все вкладати. Але дивишся на Європу – кожна топліга, клуби на кшталт Наполі, Інтера, Барселони мають великий рівень у цьому плані. Люди збирають медалі, програми, футболки, різні речі. А в нас усе дуже сумно з одного боку.
Не знаю, що буде після війни. Якщо навіть у Федерації немає якогось музею... Коли я працював у Канаді, я брав речі у колекціонерів. Там у Федерації були свої експонати, але…
Є футболки збірної України, коли команда тільки починала існувати. Знайти саме ігрову футболку дуже важко. Не просто нову, а ту, яка була безпосередньо пов'язана з матчами. Наприклад, футболка збірної України 1996 року. Їй уже багато років. Її можна знайти тільки у родичів футболістів, у когось, кому її подарували свого часу, або у самого гравця. Але футболісти, які вже завершили кар'єру і стали тренерами, часто самі нічого не мають – усе пороздарювали.
Бувало навіть таке, що під час війни я діставав футболку з країни-агресора. Через людей, які привозили її до Туреччини, а вже звідти – в Україну. Там також є колекціонери, які мають наші футболки. Я ні з ким із них особливо не спілкуюся, але була ситуація, коли футболка знаходилася там, і мені довелося через Туреччину та підключати зв'язки, щоб доставити її в Україну.
Те саме Ворскла – легендарний клуб, який грав у єврокубках. Зараз багато чого розпалося. У мене є кілька футболок Ворскли, і з часом вони вже стають ретро. Те саме Дніпро. Це вже вінтаж.
Я навіть допомагав агенту Довбика збирати футболки футболістів, з якими він мав справу до переходів у різні клуби. Так що така історія.
ЮКСА: команда, яку довелося зібрати за кілька тижнів
Окрім роботи з окремими футболістами, співрозмовник має досвід безпосередньої участі у створенні команди. Йдеться про ЮКСА, куди свого часу потрібно було буквально за кілька тижнів зібрати склад перед стартом сезону. Дмитро розповів, як проходив цей процес, кого вдалося залучити та чому проєкт зрештою зміг пройти шлях від Другої ліги до Першої.
– Давайте ще поговоримо про ЮКСА. Розкажіть, як усе відбувалося, як вас долучили до створення цього клубу і яку роль ви відіграли?
– На той момент я працював спортивним директором команди дистанційно.
У мене є товариш, який тоді тренував ЮКСА. Він був за кордоном, і йому запропонували очолити цей проєкт. Він повернувся в Україну і сказав, що є такий клуб ЮКСА. Є база. Він зняв відео, показав. Приїхав туди і каже: «Я найперший приїхав». І каже, що умови на той момент для Другої ліги класні. Є тренажерний зал, поле, житло, побутові моменти. Коли така інфраструктура, то й футболісту добре.
А вже починався Кубок, залишалося дві-три тижні. І футболістів немає. Через пару тижнів треба було вже грати. Поки бразильці приїдуть, поки документи... Я запропонував своєму товаришу, тренеру: є такий футболіст. «Знаю, пам'ятаю, він там грав». Давайте першого, другого, третього.
Так приблизно десять футболістів я привів у команду. Бо там були різні фінансові умови: зарплати по 15 тисяч гривень, по 40 тисяч гривень – у деяких старших футболістів, у яких є сім'ї.
Потім вони вийшли грати в Кубку. Я вів переговори, бо футболісти не знали, що це за проєкт, наскільки все серйозно у фінансовому плані. Я казав: «Приїдь, подивись, поспілкуйся». Так і зібралися. Я дистанційно зробив таку роботу. Зараз за ними стежу, але не маю до клубу жодного відношення.
Якщо брати нинішню Першу лігу, не враховуючи Олександрію, де хороші фінансові умови, то ЮКСА, думаю, входить у трійку за інфраструктурою. Точно. Їм залишається тільки побажати удачі. Я тоді проробив таку роботу. Потім наші шляхи розійшлися. У президента своє бачення.
Клуб за рік вийшов у Першу лігу. Спочатку тренеру казали, що потрібно розвивати молодих. Але зробити команду повністю з молодих – неправильно. Серед них повинні бути досвідчені футболісти. Деякі мають пограти в інших клубах, отримати досвід, щоб потім передавати його молодшим. А якщо команда буде тільки з молодих – так не працює. Потрібно, щоб були досвідчені, а молоді у них набиралися досвіду.
Тренерський штаб ставив собі завдання перемагати. Потім я пам'ятаю, що президент сказав тренеру: завдання – вийти в Першу лігу. Тоді вони вийшли у Першу лігу, але при цьому тренеру президента навіть не дали можливості попрацювати з ними в Першій лізі.
Що там сталося, я не маю права коментувати. При цьому тренері футболісти прогресували. Це дійсно так.
Але тоді було справді не легко. Проте ось така є історія: зібрали команду за 2 тижні.
– Якщо дивитися на нинішню ЮКСА, вважаєте, клуб виправдав очікування?
– Наскільки я знаю і чув, у них стоїть завдання бути якомога вище в турнірній таблиці. Я дивлюся, там і футболісти поприходили, які мають досвід. Є легіонер із Парагваю, який, думаю, у деяких топклубах міг би бути лідером. Там доволі непогана команда. Я не можу сказати, що саме в них зараз відбувається. Знаю, що в них для Першої ліги хороші фінансові умови.
Те, що вони зараз перебувають на тому місці, де перебувають, – я думаю, що вони повинні бути вище. Останні дві гри вони програли. Якщо найближча гра не дасть результату, думаю, може змінитися тренерський штаб.
На сьогодні вони повинні бути вище. Це сто відсотків. Є клуби, у яких фінансові можливості менші, але вони знаходяться у верхній частині таблиці.
Тут уже не від мене залежить. Є президент, є тренерський штаб. Вони брали футболістів.
У наш час головне, щоб була бронь та стабільність. Якщо прийшли Скляр, Хобленко та інші футболісти, у них є дружини, діти. Для них важливо, щоб сім'я була в безпеці, щоб вони розуміли, що все стабільно.
«Головне – залишатися людиною»
Наприкінці розмови повернулися до ширшого питання – не лише про футбол, а й про особистий слід у ньому. Адже за роки роботи змінюються клуби, футболісти та команди, але залишаються стосунки, довіра та допомога людям. Саме про це – останнє запитання нашого інтерв'ю.
– І на завершення: який слід ви хотіли б залишити в українському футболі?
– Знаєте, який слід... Я не знаю, як мене запам'ятає час. Може, я десь ще попрацюю, десь матиму можливість щось зробити. У мене є зв'язки, я спілкуюся з різними людьми.
Але тут, знаєте, в першу чергу треба залишатися людиною у футболі. Тому що в кожного свої інтереси. Наш футбол для когось – це можливість заробити гроші, тому що кожен переслідує свої інтереси. У мене свої цілі та завдання. Час покаже, так що я не зупиняюся.
І головне – коли ти допомагаєш людям. Бувало таке, що футболісти зверталися: знайти якісь старі футболки, бо їм зручно в них грати, хоча їм уже багато років.
Різні моменти. Коли футболісти спілкуються, ти зберігаєш свій статус. Все одно хтось приходить, з кимось доводиться прощатися, а з кимось – іти далі.
Поки не можу нічого конкретного сказати. Хай закінчиться війна, стане стабільним чемпіонат, зникнуть ці тривоги – тоді вже можна буде більше говорити.
Хочеться, щоб молоді футболісти розвивалися. Щоб наші тренери розвивали молодь, яка виїжджає до Європи. Бо ж уже показали Ярмолюк, Зінченко, Миколенко, Забарний і багато інших футболістів, що можуть себе показати на європейському ринку.
Українці привертають увагу. Думаю, що ми все більше побачимо нових молодих футболістів в європейських чемпіонатах.
Читайте також:
Степанов феєрить в Утрехті: Баєр може заробити на українцеві, але залишив собі важливий козир
Французький журналіст накинувся на Забарного після матчу ПСЖ: Хочу, щоб мені пояснили його придбання
Довбик отримав важливий сигнал після дебютного гола за Болонью