Ольга Ракицька: Ярослав допомагає ЗСУ. Донецьк, живи! Ми обов’язково зустрінемося!

В ексклюзивному інтерв’ю сайту "Український футбол" Ольга Ракіцька розповіла про, те як Ярослав Ракіцький допомагає ЗСУ.

‒ Як у родині сприймали критику Ярослава в попередні роки?

‒ Так, це правда, що критики було багато. З одного боку, вже імунітет певний виробився, а з іншого боку – неприємно, коли йде порожня та необґрунтована критика. Не можу сказати, що нас це не зачіпає, але ми навчилися з цим жити. Тим більше, основні закиди – абсолютно безпідставні. Хто близько знає Ярослава, той завжди нам говорив: "Ох, як же все це, про що говорять, відрізняється від того, що є насправді!" Просто Ярослав – він такий, що не любить дарма балакати, не вважає за потрібне на все відповідати.

Я від себе скажу, що Ярослав – це людина з великим серцем. Близькі люди знають, скільки він зробив для людей ще до війни, і скільки допомагав і дітбудинкам, і багатодітним сім’ям, і допомагав рятувати життя людям. А зараз основна допомога йде на ЗСУ. Я не буду називати конкретні цифри, але це дуже багато. Ярослав ніколи не афішує благодійність і про це не говорить. Це для нього як саме собою. Але як тільки він відбувся як футболіст, завжди допомагав і допомагає людям.

‒ Коли вперше зрозуміли для себе, що це йде справжня війна? Як було в 2014, в 2022-23?

‒ 2014 рік, коли ми виїжджали з Донецька, було дуже важко. Ми не могли зрозуміти, що насправді відбувається. В мене була думка, що ось-ось це закінчиться, і ми повернемося. Може, це захисна функція нашого мозку – але ти навіть не хочеш сприймати такого варіанту, що це може бути надовго.

Але тоді, в 2014-му, я не розуміла, наскільки глибока це буде рана. Хоча ми звідти. Ми дуже багато чого втратили в Донецьку. Я вірила в краще. Що не може ж бути, щоб це надовго. Нас рятувала наша робота. Мене - музика, Ярослава – футбол. Ми думали, що це отака фортеця, до якої немає доступу стороннім турботам. Але в 2022 році до нас прийшло усвідомлення, що ніщо не може бути поза політикою та поза війною. На жаль. Це страшний біль.

‒ А як місто це все переживало? Ваші буденні знайомі?

‒ Тут важко сказати. Це дуже особисті моменти, які в кожного по-різному. Мені здається, що всі ми – команда, гравці, наші родини, сприймали це схожим чином. Тим більше, ти виїхав із Донецька в Київ. Ти в своїй країні, серед своїх. Хоча раніше ставлення до нас, донеччан, було, скажімо так, особливим. Зараз воно вже не таке. Люди зрозуміли, що війна може статися з будь-ким, прийти до будь-якого міста. Що ми всі – українці.

Більшість людей, звісно, неймовірно боялися війни, загострення, втрати звичного життя. Багато хто вірив, що сторони примиряться, що це швидко закінчиться. Ми виїхали із Донецька в мирну частину України, ми всі були за мир і не хотіли, щоб наш світ руйнувався й наставали чорні дні війни. 24 лютого 2022 року я особисто зрозуміла, що то були ілюзії. Страшна війна, яку розв’язала Росія все перевернула. Моє найбільше бажання – щоб Україна вистояла і перемогла в цій війні. Наша родина всією душею прагне цієї перемоги! Наші люди не повинні гинути! Біль, який кожен день відчувають родини, які втрачають своїх синів, батьків, просто неможливий. 

‒ Чи живі ваші улюблені, найтепліші місця родини Ракіцьких у Донецьку?

‒ Боже, це найважче питання. Там таке твориться, місто настільки змінилося… Місто, де я народилася, місто мого дитинства, місто, де я зустріла своє кохання, місто, де все починалося… У мене сльози на очах… Можу сказати тільки таке: Донецьк, живи! Ми обов’язково зустрінемося!